На обід я прийду, але ось мої умови (викладу їх заздалегідь): той обід має бути простий, скромний, а багатий — хіба що бесідами у сократівському дусі[87], хоча й у них важливо триматися міри. Буде, ще до світанку, галас клієнтів[88]; зіткнутися з тією громадкою довелося й самому Катонові — і то не безкарно для нього[89]. Втім, докори, які йому робить цезар, я радше б назвав похвалою. Він описує, як ті вітальники, зустрівши його й стягнувши п’яненькому з голови плащ, самі ж почервоніли від сорому; потім додає: «ти б міг подумати, що не вони заскочили Катона в цьому стані, а він — їх». А й справді, чи можна виявити ще якусь більшу повагу до Катона? Навіть напідпитку викликав таку шанобу до себе! Що ж до нашого обіду, то все тут, кажу, хай буде в міру: обстава, витрати, сам обід, та й час за обідом. Ми ж не з тих, кого вороги, хоч і ганьблять, — та не без похвали. Бувай здоровий!
Лист 16
Здається, я вже якось зазначав, що є діла й слова, чи то чоловіків, чи жінок, славні, а є — величні. Цю мою думку підтвердила вчорашня розповідь Фаннії, внучки тієї Аррії, яка стала для мужа і розрадою, і зразком у смерті. Різне розповідала вона з життя своєї бабусі, і все це, хоча й не уступає її вчинку, все ж не таке відоме. Гадаю, читатимеш про це з таким самим подивом, з яким я — слухав.
Хворів її муж, Цеціна Пет, хворів і син; обоє, як з’ясувалося, — смертельно. Син помер. А був то юнак рідкісної вроди й такої ж чистоти звичаїв, тож батьки любили його не лише як сина, а й, не менше, як чудового хлопця. Вона ж — подумати лише! — так підготувала похорон синові, так його провела, що муж і не знав про це. Мало того, щоразу заходила до його спальні з таким настроєм, начебто син живе й краще почувається, а коли муж розпитував про сина, як там він, то відповідала: «Гарно поспав, зі смаком поїв». А коли вже їй годі було стримувати сльози, коли вони вже ось-ось мали пролитися, вона поспіхом виходила й тоді вже давала волю і їм, і своєму болю. Виплакавши усі сльози, вже з сухими очима та спокійним обличчям поверталась у спальню, мовби за порогом лишивши своє сирітство. А той її вчинок — таки вершина слави: добути ножа, вдарити собі ним у груди, витягнути, подати його мужу зі словами безсмертними, ледь не божественними: «Пете, це не боляче». Та коли вона це робила, коли говорила, перед її очима вже поставала невмируща слава: хіба ж то не більший подвиг — приховувати сльози, затаювати біль і, втративши сина, вдавати, що вона все ще мати, не очікуючи в нагороду за це безсмертної слави?
Скрібоніан збройно виступив в Ілліріці проти Клавдія[91]. Пет був заодно з ним, і коли Скрібоніана вбили, Пета змусили повернутись до Рима. Коли він збирався піднятись на корабель, Аррія почала просити вояків, щоб і їй дозволили поїхати з мужем. «Дасте ж, — переконувала їх, — консулярові якихось рабів, що подаватимуть йому їжу, одягатимуть його, взуватимуть, а замість них — я одна все це робитиму». Не дозволили. Тоді вона найняла рибацький човник і попливла; на тій шкаралупинці — за величезним судном.
А дружині Скрібоніана, що в усьому зізналася Клавдієві, вона кинула в обличчя: «Тебе маю слухати? Тебе, на чиїх руках загинув твій муж, а ти й досі живеш?» Було зрозуміло, що думка про славну смерть прийшла їй в голову не одразу. Тразея, її зять, усіляко промовляв до неї, щоб не поривалася до смерті; між іншим, сказав і таке: «А як мені доведеться загинути, то невже б ти хотіла, щоб зі мною й твоя дочка загинула?» — «Якщо так довго й у такій згоді проживе з тобою, як я з Петом, — то хочу». Ця відповідь ще більше стривожила її близьких; стали пильніше за нею стежити. Вона, зауваживши це: «Марно стараєтеся! Ви зможете домогтись того, щоб я загинула недостойною смертю, але щоб я не загинула — таки не зможете». Мовивши це, метнулася з крісла й з усього розгону — головою об стіну. Її привели до тями. А вона: «Казала ж я вам, що знайду будь-яку, навіть найважчу стежку до смерті, якщо на легку не даєте ступити».
Чи не думаєш, що тут більше величі, аніж у славному: «Пете, це не боляче»? Це, власне, був перший крок. Ці її слова в усіх на устах, а от про інше чомусь не згадують. Отож, як на початку я сказав, — є вчинки славні, а є — величні. Бувай здоровий!
Лист 17
Чи все у тебе гаразд? Бо щось уже давненько листів твоїх не отримую. Чи все гаразд, лишень дуже зайнятий? А може, незайнятий, лишень нагода, про що б мав писати, — або рідко, або й загалом не трапляється? Позбав мене тієї гризоти, поки не догризла мене, позбав — спроможися бодай листоношу прислати[93]. Я вже на дорогу йому дам, та й без дарунка не залишу, лиш би звістка була жаданою.
88
…
89
91
92