Сам я здоровий, якщо це здоров’я — перебувати в такій-от непевності й тривозі, тремтячи з години на годину[94] за дорогого мені приятеля: усяке ж людині може притрапитися. Бувай здоровий!
Лист 21
Чую, що помер Валерій Марціал. Сумно мені. Був то чоловік обдарований, гострий, навіть їдкий на слово: було в його писаннях чимало солі й жовчі, але не менше — й щирого блиску. Пам’ятаю, я відпровадив його колись, дав грошей на дорогу, — належно віддячив йому і за дружбу, і за ті віршики, які він склав про мене.
Був у давнину звичай вшановувати почесним званням або грошовою винагородою тих, хто похвально відгукнувся чи то про когось зокрема, чи про місто загалом. Нині, поряд з іншими прекрасними, славними звичаями, швиденько й цей вивітрився з нашої пам’яті. Та й не диво: відколи не спромагаємось на вчинки, гідні хвали, відтоді й хвалу вважаємо чимось недоречним.
Запитуєш, що це за віршики, за які я віддячився. Міг би тебе відіслати до самої книжки, якби дещо не залишилось у пам’яті; решту, якщо ці рядки сподобаються, знайдеш у тій книжці. Звертаючись до Музи, він просить, щоб вона розшукала моє житло в Есквіліях[96] і з повагою ступила на поріг:
То як гадаєш, той чоловік, що так ось написав про мене, вартує того, щоб і тоді я відпровадив його[99], як найдорожчого свого приятеля, і щоб тепер — як за найдорожчим, тужив? Він дав мені найбільше, що міг дати, а міг би — дав би й більше. А втім, чи може бути більший дар, аніж слава, ніж похвала? Скажеш: хтозна чи світить його творам вічність… Може, й так, але він писав їх з думкою, що світитиме. Бувай здоровий!
Книга IV
Лист 11
Чи ти чув, що Валерій Ліцініан[101] учителює в Сицилії? Гадаю, не чув, бо то свіжа новина. Його, колишнього претора, вважали тут чи не найкрасномовнішим адвокатом. Нині ж докотився до того, що з сенатора став вигнанцем, з оратора — ритором. Сам же він, повагом, але й з болем, ось так почав свою промову: «Як же ти, Фортуно, забавляєшся нами! Учителів робиш сенаторами, сенаторів — учителями!»[102] Стільки у тих словах гіркоти, стільки болю, що, здається мені, він і вчителем став для того, щоб їх виголосити. Увійшовши в грецькому плащі (ті, кому відмовлено у воді й вогню, не мають права вдягати тогу[103]), він обсмикався, приглянувся до себе й сказав: «Декламуватиму латиною».
Скажеш: «Сумно. Можна поспівчувати». Але ж так і треба тому, хто заплямував ці заняття блюзнірським злочином. А втім, можливо, що він зізнався в тому, чого й не вчиняв: боявся гіршого, коли б заперечив: Доміціан прямо таки озвірів — увесь аж трусився, кипів, залишившись наодинці зі своєю незмірною злобою. За правом верховного понтифіка[104], радше нелюда-тирана, він захотів закопати живцем Корнелію, старшу весталку: такий приклад, здавалось йому, прославить добу його правління. А користуючись іще й вседозволеністю володаря, він зібрав інших понтифіків у своїй албанській віллі, а не в приміщенні верховного понтифіка. І ось — злочин не менший, аніж саме це показне покарання: за порушення цноти виніс вирок відсутній, навіть не вислухавши її. Сам же не лише зґвалтував дочку свого брата, а й вбив її: померла у передчасних пологах.
Одразу ж послано понтифіків, щоб зайнялися тією, яку належить закопати, вбити. Вона, простягаючи руки то до Вести, то до інших богів, різне викликувала, та найчастіше ось таке: «Цезар мене вважає нечестивою, а сам же переміг, коли я приносила жертви!» Власкавити цим хотіла його чи насміхалась над ним, з поваги до себе говорила це чи зі зневаги до нього — невідомо; говорила ж, поки везли її на страту, не знаю, чи невинну, але вже напевно — як невинну. І навіть тоді, коли її спускали в ту яму, у неї, поки сходила, зачепилася за щось стола[105]; обернулася й підібрала її, а коли кат подав їй руку — бридливо відсахнулася, мовби хотіла тим останнім цнотливим порухом оберегти своє чисте, неторкнуте тіло від брудного доторку: як лише могла, так дбала про свою невинність:
94
…
96
97
99
…
100
102
103
…
104