pollen pronoian eschen euschemon pesein[106].
А Целер, римський вершник, якого звинувачували у зносинах з Корнелією, коли його на смерть засікали різками в коміції[107], правив своє: «Та що я зробив? Нічого я не зробив!»
Отож, Доміціан аж палахтів увесь, знеславлений своєю жорстокістю й несправедливістю. От він і Ліцініана схопив за те, що той начебто переховував у своїй садибі відпущенку Корнелії. Ті, хто співчував схопленому, попередили його: не хочеш, мовляв, різок і коміцію, то, замість благати милості, рятуйся зізнанням. Так і зробив. Про відсутнього Геренній Сененціон сказав щось подібне до keitai Patroklos[108], що мало означати: «з адвоката я став вісником: Ліцініан уступив». Доміціанові це так було приємно почути, що він, хоч як стримувався, аж скрикнув з радості: «Ліцініан нас виправдав!», ще й додав: не треба, мовляв, так уже його присоромлювати. Дозволив йому хапнути, що там зможе зі своїх речей, поки ще на розпродаж не пішло все його майно; та й вигнанням, наче в нагороду, скарав його не надто суворим. Звідти, вже з ласки божественного Нерви, він перебрався до Сицилії, де й вчителює тепер, нарікаючи на долю у своїх передмовах.
Бачиш, як я стараюся тобі догодити: не лише з міськими, а й з чужоземними новинами ознайомлюю — що ти допитливіший, то глибше заходжу. Припускав же, що, раз тебе не було в місті, то й про Ліцініана знаєш хіба те, що його вислали за перелюб. Поголоска ж доносить, що відбулося, а не те, що і в якому порядку воно відбувалося. Отож я заслужив, щоб і ти своєю чергою написав мені, що діється в твоєму місті, що по сусідству (усяке ж трапляється, варте уваги). Втім, пиши, про що хочеш, аби лиш твій лист був не коротшим од мого. Гляди ж бо: рахуватиму не лише сторінки, а й рядки, навіть склади! Бувай здоровий!
Лист 13
Радий, що ти щасливо повернувся до міста. Твоє повернення завжди для мене очікуване, сьогодні ж — особливо. Сам я ще на кілька днів затримаюсь у моїй тускуланській віллі, щоб закінчити розпочату, яка ось під рукою, працю. Боюся, що, послабивши під кінець свою увагу, вже, як належить, не зосереджусь. Наразі ж, аби не марним був мій поспіх, у цьому листі, якого шлю заздалегідь, наче посланця, сповіщаю тобі те, про що особисто проситиму. Але спочатку послухай, чим викликане це прохання, а тоді вже — зваж на саме прохання.
Нещодавно, коли я був на своїй батьківщині, прийшов привітати мене син мого краянина, хлопчина в претексті. «Вчишся?» — запитав його. — «Так», — відповів. — «А де?» — «В Медіолані». — «Чому ж не тут?» — На те його батько (був він із сином, сам же й привів хлопця): «Бо тут немає вчителів»[109]. — «Як це немає? Для вас же, батьків (а нашу розмову саме тоді слухало чимало батьків), так уже важливо, щоб ваші діти навчалися саме тут. Де ж бо їм приємніше перебувати, як не в рідному місті? Де б чемнішими вони зростали, як не під оком батьків? Де, врешті, менше витрат, як не вдома? Хіба ж не краще, до спілки, найняти вчителів, а гроші, які витрачаєте тепер на житло, на дорогу, на всілякі закупи в чужій місцевості (поза домом усе ж доводиться купувати), хіба не краще всі ті витрати додати до вчительської платні?
Ось я сам, дарма що дітей ще не маю[110], готовий дати для рідного міста, як дав би для дочки чи матері, третю частину того, що вирішили б ви зібрати. Пообіцяв би й усе оплатити, якби не побоювався, що мій дарунок змарнується через усілякі крутійства, як це, бачу, часто трапляється то тут, то там, де вчителів наймає місто. Цій біді лише в один спосіб можна зарадити — щоб самі батьки мали право наймати вчителів: сплачуватимуть за навчання — то й приглядатимуться, яким воно є, те навчання. Бо якщо хтось, може, й не дбає про чуже, то свого вже напевно пильнуватиме і таки подбає, щоб мої гроші лише гідний отримував, адже отримуватиме з їхніх рук. Тож погоджуйтесь, домовляйтесь і набирайтеся впевненості, покладаючись на мене, хто щиро хоче, щоб мій внесок був якнайбільший.
107
109
…