Гай Фанній, щоправда, вже давно передчував те, що трапилось. Якось йому наснилося[123], що він серед нічної тиші лежить собі у ліжку, наготовлений працювати (під руками, як завжди, — скринька з рукописами), аж тут, бачиться йому, заходить Нерон, сідає біля нього на ліжко, бере, вже видану, першу книжку про свої злочини, перечитує її до кінця, потім — другу, третю; дочитавши — відходить. Фанній, жахнувшись того сну, витлумачив його так: на чому закінчив читати Нерон, на тому й він, Фанній, закінчить писати. Так воно й сталося.
Згадую про це — і глибока печаль, а з нею й тиха жалість огортає душу: скільки-то безсонних годин, скільки праці у нього пішло намарно! А відтак, і про свою смертність помишляю, про свої писання. Отож, поки життя, докладаймо усіх зусиль, щоби смерті якомога менше залишилось того, що вона може взяти з собою. Бувай здоровий!
Лист 8
Радиш мені, щоб я зайнявся історією, й не ти один: багато хто не раз спонукав мене до такого писання, та й сам я не проти; не тому, що впевнений у собі (вірити у свої сили, не випробувавши їх — необачно), а передусім тому, що такою вже прекрасною видається мені ця справа — не дозволити, щоб у забуття канули ймена тих, хто заслужив на вічність, а до їхньої слави, що триватиме у віках, долучити й своє ім’я! До нічого іншого так не пориваюся, нічого іншого так не прагну, як, власне, тривання у прийдешніх часах. Чого ж іще більшого може вдостоїтись людина, надто коли її сумління без жодної пляминки, коли її не лякає пам’ять нащадків? Отож, і днями, й ночами, — одне на думці: «…мушу спробувать, як то / Понад землею злетіть…»[125]. У цьому — моя надія, навіть щось вище, аніж надія: «…і, звитяжцем, в усіх на устах буть»[126]. Але досить того, що, думаю, обіцяє сама історія. Промови й вірші мало чого варті, якщо словом тут не сягнеш досконалості. Історія ж, хай як писана, — приваблює, бо ж люди, така вже їхня природа, завжди чимось цікавляться: якоюсь голою відомістю[127] купиш навіть тих, хто наставляє вуха усіляким балачкам та побрехенькам.
Мене ж до тих занять спонукає й домашній приклад: мій дядько, він же й прийомний мій батько, писав, і то якнайсумлінніше, й історичні твори. А ще ж у мудрих авторів знаходжу думку, що йти вслід за предками, — то вельми почесна річ, звісно, якщо вони трималися прямої дороги. То чому зволікаю?.. Я провадив голосні й важливі справи, й ті мої судові промови, хоч я і не покладав на них великих надій, хочу переглянути, щоб така велика моя праця, якщо не додам потрібних старань, не пропала разом зі мною. Бо якщо у якійсь не до кінця доведеній праці покладаєшся на нащадків, то вважай, що незакінчене — все одно що непочате. Скажеш: «Ти б міг одночасно і ті промови переглядати, й писати історію». Ба! Одна й друга справа — не з легких. Достатньо було б з однією впоратись.
З дев’ятнадцяти років виступаю на форумі, та ще й досі мов крізь мряку бачу, хто такий оратор і яким він повинен бути. А що, коли до цього тягара — й новий додасться? Ораторство й історія мають, щоправда, чимало спільного, але саме те, що, здавалося б, є у них спільним, — найбільше й різнить їх одне від одного. Ораторство й історія — розповідають. Але — про різне: воно — переважно про щось дрібничкове, брудне й буденне; їй — пасує переважно усе віддалене, видатне, високе. Воно здебільшого зайняте, сказати б, кістками, м’язами, жилами; її ж предмет — цілісна, в усьому її блиску, жива постать. Воно вабить найбільше силою виразу, його гостротою, натиском; вона — тяглістю, приємністю, навіть солодкістю. Інший тут добір слів, інший тон, інша побудова. Тож найголовніше, як зауважує Фукідід, — що перед тобою: ktema[128] чи agonisma[129]; перше — це історія, друге — промова.
Тому-то я не схильний поєднувати й змішувати ті два предмети, такі різні саме тим, чим і значущі, бо ж у тій мішанині міг би розгубитись і переплутати: замість тут — там якесь слово вписати. Тож і звичною мені, й простою мовою прошу наразі відкласти цю справу.
А ти міркуй вже відтепер, до яких то часів мав би я найрадше братися. До давніх, що їх уже описували інші автори? Дослідження їхні озирнути можна, а от зіставити, де тут що правдивіше, — нелегко. Вдатися до нових, ще не торкнутих? Образ тут не обберешся, похвал — не діждешся. А ще ж за таких, як нині, зіпсутих звичаїв, коли більше доводиться звинувачувати, аніж хвалити, як не поводься, — все одно скажуть, що ти надто скупий на похвали, надто щедрий — на звинувачення, все одно — навіть якщо будеш розсипатись у похвалах, а стримуватись у звинуваченнях. Але це мене не зупинить (для правди вистачить духу), тож, прошу, розгорни переді мною поле праці, до якої закликаєш, визначи тему, щоб я, коли вже наготовлюсь писати, знову не побачив поважної причини для проволоки. Бувай здоровий!
123
124