Який же, скажу ще раз, чудовий день! Мушу позначити його щонайбілішим камінчиком![149] Чи буває більша радість для суспільства, аніж такі-от світлі голови, що в пильних заняттях шукають собі слави й гучного імені? Чи можу й собі чогось більшого бажати, аніж бачити тих, які, ступаючи прямою дорогою, мене беруть за зразок? Молю богів, щоб такої радості я не втрачав ніколи, й при тобі, свідкові, прошу їх, щоб усі ті, хто вважає за таку честь наслідувати мене, — намагався й кращим стати од мене. Бувай здоровий!
Лист 16
Просиш описати, як загинув мій дядько, щоб ти міг якомога правдивіше передати це наступним поколінням. Дякую. Знаю ж бо: його смерть, якщо ти її звеличиш, набуде безсмертної слави. І хоча він загинув водночас із потрясінням прекрасного краю, руйнацією міст і загибеллю люду, — тож сама ця подія[150] мала б увічнити його ім’я, — хоча сам створив багато такого, що належатиме майбутнім вікам, усе ж його триванню чимало додасть безсмертність твоїх писань. Щасливими-бо вважаю людей, яким боги вділили дару або звершити діла, гідні того, щоби про них писали, або написати твори, гідні того, щоб їх читали, але найщасливішими, гадаю, є ті, кому даровано і те, й те водночас. У числі таких людей буде й мій дядько — завдяки своїм і твоїм книгам. Отож за твоє поручення берусь особливо охоче, навіть прошу, щоб ти таки зобов’язав мене про це написати.
Так ось. Мій дядько був на той час у Мізені, виконував обов’язки очільника флоту. Дев’ятого дня[151] перед вересневими календами, десь близько сьомої години, моя мати вказує йому на незвичайну щодо розміру й вигляду хмару, що забовваніла на небі. Той, погрівшись на сонці й охолодившись водою, саме взявся, лежачи, до якогось заняття. Каже подати собі сандалі і виходить на таке місце, звідки найкраще можна було спостерігати те дивовижне явище. Пнувсь у небо оболок (ті, що дивилися здалеку, не могли визначити, над якою саме горою; згодом з’ясувалося, що над Везувієм), і найбільше нагадував він своєю формою велетенську сосну. Піднятий вгору наче височенним стовбуром, той оболок у своїй верхівці розпливався мовби гіллям; гадаю, через те, що спочатку його виштовхнув угору потужний повітряний струмінь, а потім, коли він ослабнув, той оболок, лишившись без опори, від своєї ж ваги став розповзатись у ширину, місцями — сліпуче білий, місцями ж — наче у брудних плямах, що від зачерпнутих тим струменем землі й попелу.
Моєму дядькові, людині вельми освіченій, видалося те явище незвичайним і вартим ближче його пізнати. Велить приготувати суденце, запрошує й мене, якщо б я хотів, пливти з ним. Я відповів, що волію займатися (склалося так, що саме тоді він дав мені тему для писання). Вже він ступав за поріг, коли отримав листа від Ректіни, дружини Тасція; нажахана навислою небезпекою (її вілла тулилася до підніжжя гори, тому врятуватися можна було лише морем), вона благала вихопити її з тієї страшної пастки. Він змінює свій намір, і те, що мав почати як учений муж, завершив — як найблагородніший. Виводить квадріреми, сам піднімається на корабель, не лише заради Ректіни, а й з твердим наміром допомогти багатьом іншим (мальовниче побережжя рясніло будівлями). Поспішає туди, звідки інші тікають, навпрямець, несхитним кермом, — до небезпеки. І настільки вільний від страху, що, ловлячи оком будь-які порухи чи обриси цього моторошного явища, озвучує їх, велить записати.
На судна вже падав попіл (що ближче, то густіший і жаркіший), уже — й жужелиця, й закіптюжені осколки каменів, уже й несподівана мілина, й сам берег, якого й не сягнути через завали скельних уламків. Дещо завагавшись, чи не варто завернути назад, до чого й схиляв керманич, він тут же відтяв рішуче: «Сміливим доля сприяє[152]: кермуй до Помпоніана!» Той перебував у Стабіях, по той бік затоки (море, напливаючи на суходіл, поступово творить дугоподібну, з заглибинами, лінію берега). Там, хоча не було ще безпосередньої небезпеки, кожен розумів, що за такого розвитку подій вона буде поряд. Помпоніан склав на судно свої речі, певен того, що вдасться відпливти, коли вляжеться супротивний вітер (для мого дядька, що квапився туди, він був аж надто сприятливим). Отож, прибувши, він обіймає переляканого, що аж тремтить, Помпоніана, розраджує його; а щоб якось применшити його переляк своєю безпечністю, велить віднести себе у лазню; скупавшись, прилягає на ложе й обідає — або справді веселий, або, що вартує не меншої похвали, вдавано веселий.
149
…
151
…
152
«…