А тим часом із Везувія, вихоплюючись то тут, то там, розливалось у небі широке полум’я, а нічна темрява додавала тим вогненним спалахам ще більшої яскравості. На те мій дядько, — щоб якось успокоїти людей: це, мовляв, селяни, тікаючи, забули загасити вогонь, от і палахтять покинуті домівки. Тоді він вирішив поспати і таки заснув справжнісіньким сном: його подих, дзвінкий і потужний відповідно до кремезного тіла, чутно було тим, хто проходив повз спальню. Але майданчик, з якого був вхід до ґанку, так уже засипало попелом і жужелицею, що зі спальні, якщо довше у ній затриматись, уже годі було б вийти. От його й розбудили, і він приєднався до Помпоніана й до інших, кому не спалося. Радяться, чи залишатися під крівлею, чи шукати безпечнішого місця поза порогами: від частих і потужних поштовхів будівлі похитувались, і здавалося, що вони, наче зіштовхнуті з місць, то рушають хто куди, то знову повертаються на звичні місця. Просто неба був страх перед шматками пемзи, дарма що легкої й пористої, які падали на голови; зіставивши ті дві небезпеки, вибрали все-таки відкритий простір. У дядька гору брав довід над доводом, в усіх інших — страх над страхом. Щоб захиститися від падаючого каміння, кладуть на голову подушки і прив’язують їх рушниками.
Десь у других місцевостях, а тут — ніч, од усіх ночей і чорніша, й густіша, дарма що незчисленні факели й усілякі вогні протистояли тій темряві[153]. Вирішили вийти на побережжя і глянути зблизька, чи море могло б уже прийняти судна; воно ж усе ще залишалося грізним і ворожим. Там-ото, лігши на підіслане полотнище, дядько попросив холодної води; ковтнувши — ще раз попросив. Вогонь і вісник вогню, запах сірки, змушують інших тікати, його ж — піднімають на ноги. Заледве звівшись при допомозі двох рабів, він одразу й упав; від густих випарів, гадаю, йому забило віддих і перекрило горло: воно від народження було у нього слабким, вузьким, частенько й поболювало. Коли настав день (то був третій після того, який він бачив востаннє), його тіло знайшли непошкодженим, в одязі, в якому й був тоді; усім видом своїм був подібний не до мертвого, а до того, хто спить.
А тим часом і я, і мати — в Мізені. Але це вже не стосується історії, та й ти хотів довідатися лише про його загибель. Отож завершуватиму. Одне лиш додам: я переказав тобі все, чого сам був свідком, і що почув одразу ж, іще за свіжої пам’яті, як усе це було. Ти почерпнеш із цього найважливіше. Одна річ писати листа, інша — історію; одна річ — приятелеві писати, інша — всім. Бувай здоровий!
Лист 17
Не можу стриматися, щоб не поділитися з тобою, принаймні у листі, якщо вже особисто не довелося, щось на зразок обурення, що зачепило мене, коли перед слухачами виступав один мій приятель.
Читав він прегарний свій твір. Двоє ж чи троє з присутніх, які собі й ще декому в аудиторії видавалися неперевершеними ораторами, сиділи, мов глухонімі[155], — ні тобі губою, ні рукою не ворухнуть, врешті, й не підведуться з місця, хай навіть через те, що втомилися сидіти. Звідки ж така важність, така пиха? Це радше якась оспалість духа, зневага, заздрість чи навіть божевілля — потратити цілу днину на те, щоб образити й зробити своїм ворогом того, до кого прийшли, як до найближчого свого приятеля! Ти сам красномовніший? Тим паче нічого заздрити: заздрить менше обдарований. А втім, хай більший маєш хист, хай менший, а хай такий самий, — все одно похвали, чи вище він стоїть, чи нижче, чи врівень з тобою. Якщо він вище стоїть і все ж не гідний похвали, то, значить, і ти її не гідний; якщо ж — нижче або рівний з тобою, то кому ж, як не тобі мало б залежати на тому, щоб якнайвидатнішим видавався той, кого ти перевершив або кому дорівняв?
Щодо мене, то я звик поважати й навіть подивляти усіх тих, хто бодай чогось осягнув розумовими заняттями. Ті заняття — річ і важка, і втомлива, мов крутизною спинаєшся, а ще — невибачлива: хто знехтує ними — того знехтують і вони. Хіба не так? А хто шанобливіше ставиться до тих занять, аніж ти? Хто прихильніший їх оцінювач? Ось чому саме тобі я зізнався у своєму обуренні, саме на твоє розуміння покладався тут найбільше. Будь здоровий!
Лист 20
Кажеш, що, зацікавлений листом, в якому на твоє прохання я описав смерть мого дядька, ти захотів дізнатися, які я переніс не лише страхи, а й пригоди, зоставшись у Мізені (про це вже я почав, було, та сам же себе обірвав). Отож: «Хоч і здригається дух, уникаючи й згадки про жах той — / Все ж я почну…»[156]
153
…
155
…