Однії бурхливої ночи Метценґерштайн, прочнувши з важкої дрімоти, як маніяк, зійшов із свого покою і, з гарячковим поспіхом сівши в сідло, помчав геть в лісову гущину. Такий звичайний випадок не звернув на себе особливої уваги, але скоро челядь зажадала його повороту в сильній тривозі, бо вже кільки годин він був у відсутності, коли враз величезне, пишне будування палацу Метценґерштайн побачено в тріскоті і руйнуванні аж до самих підвалин, під навалою буйної сизої маси непереборного полум’я.
Коли полум’я, відтоді як уперше його забачили, зробило вже такий грізний поступ, що всі намагання відрятувати якусь частину будови показались видимо марні, сторопіле сусідство стало бездільно округ, у мовчазному, апатичному зачудуванні. Але скоро новий і жахливий об’єкт притягнув до себе увагу і показав, наскільки людська агонія зворушує почуття юрби сильніше від найстрашніших видовищ неживого порядку.
На довгій алеї старезних дубів, що вела із лісу до головної брами палацу Метценґерштайн, враз завиднів кінь, несучи на собі верхівця без шапки, в розхристанім одягові ― таким наглим скоком, що повершив самого Демона Бурі. Біг верхівця був, очевидно, не в його власній волі. Агонія на його виду, конвульсивні змагання всього його тіла свідчили про надлюдські зусилля; але жодного звуку — тільки один самотній покрик зірвавсь із його закривавлених губів, геть погризених у надмірному жахові. Мить — і брязкіт копит загучав уже прикро й пронизливо над ревом огню і над лементом вітру; друга — і осягнувши єдиним махом і брамний місток, і рів, кінь поскочив нагору хисткими двірцевими сходами і, разом з своїм верхівцем, щез у виру і хаосі полум’я.
Шаленість бурі зразу упала, настала мертва тиша. Білий поломінь обвив будову немов би заслоною і, ринувши геть у спокійне повітря, спалахнув ясним сяйвом надприродного світла; а хмара диму тяжко осіла на руїни палацу в виразній гігантській постаті — КОНЯ.
МОВЧАННЯ — БАСНЬ
Сплять гір верхів’я, долини, скелі й печери мовчать.
Алкман*
«Слухай мене, — сказав Демон і поклав руку мені на голову. — Країна, за яку моя мова, то страшна містина в Лібії, на берегах ріки Заїри.* І нема там покою ані мовчання.
— Води ріки шафранові й хоровиті на колір; і вони не течуть ген до моря, а тремтять повіки й назавжди під рудим оком сонця в метушливім і конвульсивнім русі. На миль багато обіруч мулького берега ріки є бліда пустеля велетенських водяних лелій. Вони зітхають одна до одної в тій самоті і постягають до неба свої довгі химерні шиї і гойдають своїми вічними головами. І є там неясний шепіт, що виходить спроміж них, як ропіт підземних рік. І вони зідхають одна до одної.
— Та є границя їхній державі — то границя темного, жахливого, високого лісу. Там, немов хвилі навколо Гебрид,* підлісок хвилює невпинно. Але там немає вітру в небі. І винеслі одвічні дерева гойдаються завжди і страшно риплять і тріщать. Високе верхів’я їх одну по одній ронить повсякчас росу. І біля коріння чудні, отруйні квіти лежать скорчені й стривожено снять. А вгорі дуднять, мов ліс, сірі хмари і ринуть завжди на захід, аж поки не перекотяться водоспадом через гігантову стіну крайнеба. Але там немає вітру в небі. І над берегами ріки Заїри немає спокою ані мовчання.
— Була ніч і падав дощ, і, падаючи, він був дощ, але, упавши, він ставав кров’ю. І я стояв у дряговинні поміж високих лелій, і дощ падав мені на голову, і лелії зітхали одна до одної в торжественнім своїм відчаї.
— І от зненацька місяць устав крізь тонкий привидний туман, і був кармазиновий на колір. І очі мої впали на високу сіру скелю, що стояла над берегом ріки і була освітлена світлом місяця. І скеля була сіра, і химерна, і висока — і скеля була сіра. На лиці її були літери вирізьблені в камені; і я пройшов крізь дряговиння водяних лелій, щоб прочитати літери на камені. Але я не зміг їх прочитати. І я хотів уже повернутися назад у дряговиння, коли місяць зачервонівся дужчим світлом, і я повернувсь і подивився знову на скелю й ще раз на літери — і літери були
ВІДЧАЙ.
— І я подивився вгору — там стояв чоловік на шпилі каменя; і я сховався помежи водяних лелій, щоб спостерігати, що чинитиме чоловік. І чоловік був високий і стрункий постаттю, і був завинений від пліч аж до ніг у тогу старого Риму. І обличчя його було неясно видне, та лице його було лицем бога, бо покрів ночи й туману, і місяця, і роси не сховав його лиця. І лоб його був високий думкою, і око дике від турботи, а в небагатьох ізморшках на щоках його я прочитав баснь горя і стоми, і розчарування в людстві, і туги за самотою.