В рядках суфіста[29] запальних твій невгамовний шал:
ти в них троянда і рубін, і визивний кинджал.
Для інших — Лета, джерело сумного забуття,
ну, а для мене — радість ти братерського чуття.
Відкриєш, як Сезам, ночей давніших таїну,
ти — справжній дар; мов смолоскип,
ведеш крізь млу страшну.
Ти і запеклої борні, й вершин кохання знак.
Тебе покличу я колись, вино. Хай буде так.
1964
I
Тебе залишили, і втратив чари світ.
Сад, місяць і прогулянки повільні
скінчилися для тебе, і віднині
у місяці ти бачитимеш слід
минулого, відбиток самоти.
Навік прощайте, ніжні руки, скроні, —
тобі лишились спогади безсонні
і тоскні днини, повні пустоти.
Собі самому, наче закляття,
твердиш: чого не мав, те не пропало.
Але одної мужності замало,
щоб вивчити науку забуття.
Троянда — символ — серце рве, і схоже,
мелодія гітари вбити може.
II
Щасливим вже повік не буть мені.
Байдуже. Стільки є всього на світі.
Я знаю, глибини в єдиній миті
більш, ніж у морі. Довгі тільки дні,
але життя коротке. І на нас
жде темне диво — смерть: напоготові
це море, ця стріла, щоб од любові,
від місяця і сонця водночас
звільнити. Щастя, що давала ти
і відібрала, викреслю оманне.
Що всім було, нічим однині стане.
Мені ж лишиться втіха гіркоти
й химерна звичка, що веде, як досі,
на Південь, в той же дім на тому ж розі.
Ewigkeit[30]
Іспанським віршем хочеться мені
сказати те, що у добу далеку
латиною бентежило Сенеку:
в цім світі все належить хробачні.
Діяння смерті побілілий прах
і перемоги хоче оспівати.
Владарка-смерть торує всюди шлях
й зневажно топче марноти штандарти.
Та ні. Свого єства, свого буття
нізащо не зречуся полохливо.
Я знаю: не існує забуття.
Ця кузня, місяць, вечір — їх щемливо
любив і втратив я без вороття —
у вічності триватимуть сяйливо.
Спіноза
Юдея руки спритні і тонкі
скло обробляють у вечірній тиші.
Конає днина ця — така ж, як інші
(всі дні страшні, холодні та важкі).
І власні руки, й бляклий гіацинт
там, на краєчку гетто, в ці хвилини,
здається, не існують для людини,
котра із мрій творить свій лабіринт.
Відбита в мріях іншого свічада
йому байдужа слава і дівчата,
від міфів і метафор вдалині
скло обробляють руки ці прозорі:
безмежну мапу, світ Того, хто зорі
розсіяв у небесній вишині.
Ранок 1649 року
Простує Карл серед свого народу.
Вдивляється в обличчя знов і знов.
Відкинув руки стражників, немов
звільнившись від брехні, обрав свободу.
Він знає: він король і йде на страту.
Його чекає смерть, не забуття.
І клятий ранок цей — кінець життя,
однак він без страху віддасться кату.
Все незворушно звик сприймати він
й життя пускати чвалом, без угаву,
тепер — супроти війська сам-один.
Ця страта — не ганьба. Вершив бо справу
не Божий суд — людський. Легкий уклін
і усміх. Він уміє це на славу.
Поетові-саксу
Твої сліди в Нортумбрії[31] давно
сніги вже вкрили білою габою.
Заходів сонця стільки між тобою
і мною — їх злічити не дано.
Повільно у повільній тьмі творив
ти про мечі метафори й про море,
про хащі, де чатують страх і горе,
і про самотність нескінченних днів.
Твоє ім'я і риси забуття
ховає у минулому від мене.
Ніколи вже не взнаю я напевне,
який ти був насправді за життя.
Шляхи вигнання змушений пройти,
в суворій пісні залишився ти.
Буенос-Айрес
В тобі самому — на межі рівнини
і присмерку — я звик тебе шукати,
за ґратами, де давні аромати
вчуваються вербени та жасмину.
У пам'яті Палермо жив ти, в нетрях,
що так дбайливо завжди зберігали
історії про карти та кинджали,
і в позолоті молотків на дверях.
Колись давно я міг тебе на Півдні
відчути враз, на будь-якім подвір'ї,
і в тінях, що спадають в надвечір'ї
й повсюди розпливаються повільні.
В мені тепер ти — доля мандрівна,
тебе згасити здатна смерть одна.