Мої поразки й днини безталанні
відбило місто це, мов на картині:
тут бачив я заходи сонця дивні,
а тут стояв у марному чеканні.
Мені всього тут надали доволі
непевне вчора й недвозначне нині.
Тут мої кроки тчуть щодня — невпинні
безмірний лабіринт людської долі.
Чекає чорна днина в нетерпінні
той плід, який зірве назавтра ранок.
Тут тінь моя легка, немов серпанок,
загубиться, розтане в безгомінні.
Ні, не любов — страх нас з'єднав давно
І тим-то любе так мені воно.
У шухляді лежить кинджал.
Його викували в Толедо наприкінці минулого століття; Луїс Мельян Лафінур[32] віддав його моєму батькові, який привіз його з Уругваю; Еварісто Карр'єґо[33] тримав його якось у руці.
Ті, хто бачать його, бавляться ним якийсь час; вони вочевидь давно шукали його; рука квапиться стиснути руків'я, що чекає на неї; слухняний і владний клинок напружено грає у піхвах.
Іншого прагне кинджал.
Він — не просто металева річ; люди вигадали й створили його з цілком певною метою; він якоюсь мірою вічний — кинджал, що минулої ночі убив людину в Такуарембо,[34] кинджали, які вбили Цезаря. Він прагне вбивати, прагне проливати зненацька кров.
У шухляді, серед чернеток і листів, спить кинджал нескінченним сном тигра, і рука оживає, стискаючи його, бо оживає метал, передчуваючи в кожному дотику вбивцю, заради якого його створили люди.
Часом мені його шкода. Скільки суворості, скільки віри, скільки незворушної чи наївної погорди, а роки марно минають.
Химерні тіні, звичаєм своїм
як завжди на Липневому бульварі
вони стоять — такі ж старі примари
і лютий голод дошкуляють їм.
Коли західне сонце на межі
цих передмість шле промені останні,
вони приходять, мертві та фатальні:
їх ждуть дівки, і присмерк, і ножі.
В переказах, у відзвуку струни,
в речах непоказних, в чиємусь свисті,
в обличчі, у ході — у цьому місті
живуть сумною славою вони,
коли рука на затишнім подвір'ї
настроює гітару в надвечір'ї.
Зі збірки «Для шести струн»(1965)
Мілонга[35] про Хасінто Чіклану
Було в Бальванері[36] це, —
пригадую ніч ту давню,
коли у розмові хтось
згадав Хасінто Чіклану.
Іще хтось оповідав
про бійку і ніж убивці;
крізь роки нам світить блиск
тієї лихої криці.
Ім'я це хтозна-чому
мені не дає спокою;
цікаво, як виглядав,
людиною був якою.
Високий і щирий був,
із усмішкою ясною,
він голос не піднімав,
вмів важити головою.
Так впевнено по землі
ніхто не ступав повіки,
народжений водночас
для любощів і для бійки.
Над патіо і садком
звелися вежі химерні,
і раптом ця нагла смерть
на вулиці в Бальванері.
При тьмяному ліхтарі
одне тільки в око впало —
це тіні кількох людей
і леза зміїне жало.
Можливо, в ту саму мить,
як біль пройняв його тіло,
збагнув, що в останню путь
збиратися личить сміло.
Лиш Богові зазирнуть
вдалося в цю щиру душу,
а все, про що вам співав,
вгадав я, ім'я почувши.
Чесноти є, від яких
ніхто на землі не плаче,
і першою серед них
назву я хоробру вдачу.
Хай славиться мужність скрізь,
надія повік не марна;
мілонгу я присвятив
тобі, Хасінто Чіклана.
вернуться
Лафінур, Луїс Мельян (1850—1939) — уругвайський політик, дипломат, публіцист.
вернуться
Карр'єґо, Еварісто (1883—1912) — аргентинський поет.
вернуться
Аргентинська народна пісня і танець.