Зі збірки «Зошит Сан-Мартіна» (1929)
Ніч, коли на Півдні
біля нього пильнували
Через чиюсь смерть —
загадку, вакантним ім'ям якої я володію
і реальність якої ми нездатні збагнути, —
до світання розчинені двері одного дому на Півдні,
невідомого дому — я його не побачу вдруге, —
та цієї ночі він чекає на мене,
запаливши безсонне світло в години сну,
виснажений неспаними ночами, інакший,
ретельний в своїй реальності.
Його безсоння тяжіє над мертвою дорогою,
над вулицями, простими, наче сни,
над безкінечністю ночі,
що не має інших ознак життя,
крім кількох тутешніх чоловіків біля зачиненої
крамниці
та чийогось самотнього свисту.
Повільно, поринувши у чекання,
я дістаюсь до кварталу, та дому, й дверей, які шукаю,
і мене зустрічають змушені бути суворими чоловіки,
ровесники моїх батьків,
і ми зрівнюємося долями в підходящій кімнаті,
що виходить у патіо, —
там владарює непроглядна ніч —
і говоримо незначущі слова —
реальність бо важить більше, —
і в люстрі ми — байдужі аргентинці,
і плин примарних годин вимірюється чашками мате.[8]
Мене зворушують ретельні навички,
що втрачаються з кожною смертю, —
звичка до книг, до ключа, до певного тіла.
Я знаю, що всі, навіть сумні привілеї, —
з розряду дива,
і це багато важить: отак пильнувати,
сидячи довкола незнаного — біля небіжчика, —
щоб бути з ним разом й охороняти його першу
ніч смерті.
(Пильнування марнує обличчя;
наші очі вмирають у вишині, як Ісус.)
А химерний небіжчик?
Його реальність — під неподібними до нього квітами,
і смертна його гостинність дарує нам
ще один спомин на потім
і повчальні вулиці Півдня, щоб поволі їх осягнути,
і похмурий зустрічний вітер,
і ніч, що звільняє нас від найбільшої прикрості:
від марудної яви.
Франсіско Лопесу Меріно[9]
Якщо ти самохіть укрився смертю,
відмовився від всіх світанків світу,
словами знехтуваними тебе вмовляти марно,
судилась їм поразка, нездійсненність.
Тож нам лишилось висловити тільки
ганьбу троянд, які не втримали тебе,
і сором дня, що право дав тобі на кулю й смерть.
Що може протиставити наш голос
тому, що свідчать розклад, сльози, мармур?
Та смерть нездатна вгамувати ніжність:
ті задушевні незбагненні вісті, що музика передає,
вітчизну, що її криниця уособлює та смоква,
любовний потяг, що виправдує всіх нас.
Я думаю про все це, зниклий друже,
про те, що смерть привабою здається;
ти дзвони чув, тобі ввижалась юнка,
сестра твоїх шкільних старанних літер,
ти в ній шукав розраду, мов у сні.
Якщо насправді, коли нас покидає час,
в нас осад вічності лишається, смак світу,
тоді легкою смерть твоя була,
як вірші — завжди в них ти нас чекаєш, —
тоді не опоганить морок твій
ця дружба, що волає.
Зі збірки «Творець» (1960)
Вірш про дарунки долі
Журитись, дорікати — марна річ:
так, вищу мудрість Бог явив ще раз,
з іронією давши водночас
мені книжки і непроглядну ніч.
Книжкове місто він очам вручив,
в яких огонь погас, які тепер
читають лиш у книгозбірнях снів
безумні глави, де світанок вмер,
роботі поступившись. Їм, либонь,
даремно вже дарують щедрі дні
книжки, неначе письмена складні,
які в Александрії зжер огонь.
вернуться
9
Лопес Меріно, Франсіско (1904—1928) — аргентинський поет, у 23 роки наклав на себе руки.