І це, ймовірно, стає однією з причин його поступового відходу від організаційних справ. За 1931 рік у журналі «Плуг» з'явилася лишень одна стаття за підписом відповідального редактора — «Що сталося з „Плугом“», 1932 р. на сторінках часопису вже друкуються звинувачення на адресу Пилипенка та його ближчого оточення в «правому опортунізмі»[75]. А незабаром, 4 травня 1932 р., ухвалою поширеного Секретаріату Всеукраїнської спілки пролетарсько-колгоспних письменників «Плуг» організацію було ліквідовано, з огляду на постанову ЦК ВКП (б) від 23 квітня 1932 р. «Про перебудову літературно-художніх організацій».
Так завершувався харківський період у житті й творчості Сергія Пилипенка. Однак, попри все, він прагнув повноцінно працювати в кожній можливій ділянці суспільного життя України. У цей час виходять друком книги, головним чином — збірки оповідань та байок (включно з перекладами й переспівами): «Любовні пригоди. П'ять оповідань» (1929), «Під Черніговом. Три оповідання» (1929), «Батракові байки» (1930), «Дума про джуру» (1930; до цього жанру письменник звернувся вперше), «Кара. П'ять оповідань» (1930), «Коли батько плакав» (1930), «Діткам маленьким про Тараса Шевченка» (1930), «Острів Драйкройцен (3 військового щоденника 1916—1917)» (1930), «Висмоктав» (1931), «Під Черніговом. Чотири оповідання» (1929 та 1931), «Свині на дубі» (1932), «Анекдоти старого редактора» (1933). Триває редакторська праця в Державному видавничому об'єднанні України. А особливе місце посідає робота в Інституті літератури ім. Т. Шевченка, який він на тоді офіційно очолив — фактично ж обов'язки директора Пилипенко виконував від часу заснування закладу 1926 р.
Про цю його діяльність у своїх спогадах Г. Костюк пише так: «Пилипенко не був дипломованим ученим, але, як директор наукової установи, зробив усе, що можна було в тих умовах. Він сам фактично підбирав кадри аспірантів, уважно приглядався до кожного обдарованого студента ІНО, до кожного, хто мав нахил до наукової праці. Його заходами та за підтримкою такого ентузіяста й енциклопедично-освіченого книгознавця, як проф. Павло Тиховський, Пилипенку вдалося створити значущу наукову бібліотеку й згромадити цінний архів. За його редакцією інститут видав статечні неперіодичні збірники „Архів“, де опубліковано багато й на сьогодні вартісних матеріялів і документів. Завдяки його старанню й ініціативі при інституті створено мистецьку галерію, де зосереджено цінні твори образотворчого мистецтва»[76]. Саме Інститут ім. Т. Шевченка став останнім місцем роботи Сергія Пилипенка.
Невдовзі його скерована на розвій національної культури й науки подвижницька праця була «належно поцінована» — як один із пунктів обвинувального висновку[77], що дало підстави для сталінських опричників винести письменникові вирок — «розстріляти»[78].
21 липня 1933 р. Сергія Пилипенка виключають із партії «за перекручення національної політики партії, ідеологічну нестійкість та примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів, як не більшовика»[79], звільняють з роботи[80], а за кілька місяців — 29 листопада 1933 р. — заарештовують[81].
Йому інкримінувалася участь у «контрреволюційній українській, диверсійно-повстанській та шпигунській організації», контрреволюційна робота «з формування повстанської периферії й шкідництво на ідеологічному фронті», а також «активна участь у підготовці терору» і входження «до керівництва організацією за літературною лінією»[82].
Уся літературна діяльність Сергія Пилипенка — і письменника, і організатора та керівника «Плуга», і редактора, і директора Інституту ім. Т. Шевченка — інтерпретувалася як контрреволюційна, «починаючи від випуску й протягування української шовіністичної літературної продукції й кінчаючи безпосереднім формуванням контрреволюційних кадрів з метою повстання»[83]. З іншого боку, ці звинувачення можна потрактувати і як найвище визнання його внеску в розвиток української культури, а відтак — і у становлення модерної української нації.
За короткий термін поміж двома останніми арештами Сергій Пилипенко сподвигся зробити стільки справ та реалізувати стільки задумів, що навряд чи кому вистачило б на це і десяток життів. Невтомний редактор масових часописів і багатопрофільних видавництв, незмінний голова Спілки селянських письменників «Плуг», директор академічної установи, журналіст та письменник залишив по собі неперебутній слід.
І не так кількісними параметрами вимірюється цей слід, як широтою того незбагненного вияву національного духу, що його зазвичай називаємо «червоним ренесансом», «розстріляним Відродженням». Ця яскрава й надхненна доба в історії України уможливилася — і то далеко не в останню чергу — завдяки діяльності Сергія Пилипенка, «папаші» (як його з любов'ю та пошаною називали вихованці й підопічні[84]).
75
76
78
Виписка из протокола заседания Коллегии ОГПУ (судебное) от 3 марта 1934 г. // ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 44228. — Т. 7. — Арк. 92 (цитуємо за копією, що знаходиться в особистому фонді Сергія Пилипенка музейного комплексу ХНАМГ (Інв. 948; Оф. 407; 1ФП. 133)).
79
Постановление ЦКК КП(б)У от 21.VIII — 1933 г.// ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 44228. — Т. 7. — Арк. 57 (цитуємо за копією, що знаходиться в особистому фонді Сергія Пилипенка музейного комплексу ХНАМГ (Інв. 946; Оф. 405; 1ФП. 131)).
81
Ордер № 16, выдан 28/ХІ 1933 г, ГПУ // ЦДАГОУ. — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 44228. — Т. 7. — Арк. З (цитуємо за копією, що знаходиться в особистому фонді Сергія Пилипенка музейного комплексу ХНАМГ (Інв. 939; Оф. 398; ІФП. 124)).