— Дошки пов'язати, щоб місток був.
— Чим же ти їх пов'яжеш? Пасками, чи що?
— Линва була б — перекинути.
— Була б у тебе друга голова, може б, розумний з тебе і був.
— А може, вода спаде?
— Скорше знов крига посуне.
— Пропали хлопці ні за що!
— Не пропадете, чорнопольці, — раптом голосно крикнув Єгоров[231], командир батальйону резервного полку, що став у другій лінії закопів на зміну затопленим чорнопольцям.
— Не пропадете, — повторив він, — скоро човен буде, пождіть.
Юрба на крижинах заспокоїлась, оживилась, зачувши радісну вістку. Не чули її лише двоє, що плазували чим дужче назад до острова, зневірившись у рятунку; тут їх більше ніхто і ніколи не бачив, хіба риба в Балтицькому морі...
Потяглися довгі, як чумацькі шляхи, хвилини чекання. Наїжачившись, трусячись від нестерпного холоду, сиділи люди на крижинах, з жахом озираючись назад, де коли-не-коли Двина знов загрозливо тріщала, віщуючи невблаганну смерть.
Розмова не в'язалась. Про що говорити? В кожного думка снувала своє, кожний жив своїм внутрішнім життям, своїми вражіннями і спогадами.
Ротний думав:
«Скільки разів доповідав, рапортував: нема рації сидіти на цьому триклятому Драйкройцену. Цілу зиму тільки те й робили, що на вірну страту людей посилали. Безглуздя, нелюдська тупість, жорстокість... От і довели. Як не тепер — навесні залило б. Хіба не знали? Але чого б його серед зими криголом? Не збагну», — і губився у здогадах.
Лише дві чорних постаті щось порались коло кілка, що стирчав із льоду, довбаючи кригу дрючками.
— Так-так, підсовуй глибше, рви тепер.
— Не рветься, бодай йому, кріпко наплутали, мать його бабка родила!
— О-о, піддається, наполягай іще.
Дріт луснув, і Величко з Шамотнявим мало не попадали.
— Є чим плота в'язати. Збирай дрючки. Як не буде човна, хоч цим врятуємось.
Та відважна пара, що мало не одна не втратила волі до життя й уперто боролась за нього й для себе й для других, — на цей раз тратила сили даремно, — хіба що зігрілись, видираючи дроти з-під льоду.
На березі загомоніли:
— Везуть, везуть!
Десь на горі по заледенілій дорозі торохтів віз. Небавом на березі зачорніла густа маса людей — несли човна.
— Спускай! Легше, щоб води не ковтнув. Та не лізь, хай він сам веслує, більше місця в шкорлупині буде звідти взяти.
— Авжеж, нехай він сам, він краще за нас, либонь, уміє.
— Ну, гайда, штовхай!
До крижаного забору наближалась чорна посудина з одинокою постаттю на кермі. До місця, куди вона прямувала, кинувся шалено ввесь натовп.
— Куди, чорти? Завалиться, що ви робите! Одійдіть, уже тріщить. Ой, рят...
Знов знайомий сплеск і одчайдушний останній крик потопленика... Нагла смерть привела до пам'яти гурт обезтямлених людей, та ненадовго. Скоро хотів човен примкнутися до крижини, на неї посунули, відштовхуючи один одного, як божевільні, салдати.
— Перекинете човна, що робите, люди!— крикнув Величко і ледве встиг своєю довгою латою відштовхнути човен назад від крижаного забору, рятуючи цей єдиний засіб зберегти життя від неминучої загибелі.
— Товариші, спокій, всіх заберу! — почувся голос чорної постаті на кермі — голос з якоюсь чудною вимовою.
— Кляус! Дід Кляус!— пізнав Шамотнявий, радісно вітаючи старого латвійця. — Звідки ти взявся?
— Приїхали салдати, кажуть: мобілізуємо тебе й твого човна людей рятувати. Відповідаю: вбивати не вмію, а рятувати сам поїду. І поїхав.
— Діду Кляус! Примкни аж он там, де людей немає, збоку, а ми до тебе по черзі посилатимемо, інакше діла не буде, — мовив ротний. — Величко, викликай своїх, як на перекличці. — І став із револьвером коло човна, загрожуючи тим, хто перся поза чергою.
Почалась довга, тяжка переправа. В маленький човник сісти було тільки двом, крім кермача. Бистра Двинова хвиля підхоплювала човник і зносила геть униз, грозячи раз у раз перекинути й потопити. Обледенілі люди з задубілими руками й ногами каменем падали в човник і не мали сил з нього вилізти або кидались з нього прожогом на рятунковий берег, перехиляючи хитку посудину, аж ковтала вона крижаної води. Їх підхоплювали салдати з батальйону Єгорова і тягли до замку Драйкройцен, що сірою масою висився на горі. Дехто не міг уже йти, знесилівши від нелюдського напруження тіла і нервів, падав на березі майже непритомний, і його доводилось нести на гвинтівках, утворюючи з них своєрідні ноші.
231
Тут Єгоров — справжнє ім'я. Потім це майбутній командарм у війні проти Денікіна