— Давай санітарів! Сюди санітарів!
А на крижинах люди чекали на свою чергу, лячливо здригаючи від кожного тріску Двини, що глухо гарчала, готуючись знов зірвати льодові покрови. Вода помітно почала прибувати, і ця перспектива ставала щомить ближчою, невідворотнішою.
А човен Кляуса як навмисне щораз дальше відносило струменем униз, щораз довше доводилось йому поратися коло берега, видираючись проти течії, щоб забрати нову партію — отих чергових два чоловіки.
— Ослаб, діду, вже? Намуляв, либонь, руки. Дай зміню, — гукнув йому Шамотнявий. — Я ж бо теж із рибалок.
— Сиди, сиди, всіх перевезу, — почулась упевнена відповідь. — А що руки в пухирях — люди дякуватимуть: старий Кляус про Драйкройцен оповідав, старий Кляус від чар заклятого Драйкройцена вирятував.
— Ой чи всіх вирятує? — мовив турботно Величко, поглядаючи, як вода все нервовіше вихлюпує з-під крижин. — Чи не пора й ротному в човен?
— Ні, брат, Величко! Капітан, кажуть, останній з корабля мусить іти, — відмовив ротний. — Бач, як люди хвилюються.
Справді, наявне наближення грізної хвилини знов обезтямило решту салдат. Вони не слухали Величкиних викликів, товпились на крижинах, закликаючи Кляуса, і з благаннями, і з загрозами:
— Сюди, діду, по нас тепер, дідуню!
— Та сюди, чорт старий, латвійська мордо!
Доводилось брати вже по три пасажири, і човен погружався в воду, ледь-ледь не беручи її через край. Тільки вміння і спокійна витриманість старого Кляуса рятували від катастрофи. Тільки страшне напруження сил і криваві рани на руках від розідраних мозолів довели рятункову справу до кінця.
— Поможіть Шамотнявого покласти, — звернувся Величко до ротного в останній приїзд Кляусового човника, — чи живий він — не знаю. Гей, Шамотнявий!
Шамотнявий лежав на льоду без руху. Побувавши скілька разів у крижаній воді, він покрився ввесь мов лускою і тепер знепритомнів.
— Якби не замерз! — мовив ротний, допомагаючи спустити Шамотнявого на дно човника і сам стрибаючи в нього.
Величко поклав голову товариша собі на коліна й почав терти вуха, прислухаючись до віддихів.
— Дише! Буде живий. Селянська натура й не таке ще витримає.
— Ну, твоя, робітнича, більше заважить.
— А вдвох ми — ого-го чого наробимо.
— Та бачив, бачив... Герої, — щиро признав ротний.— Ну приїхали, кінчилася мука.
Єгоров здоровив товариша з майже чудесним врятованням, а Величко допомагав покласти Шамотнявого на ноші й замикав похід до замку.
Там, у чорній башті, в підвалі вже горіло червоногарячим полум'ям кострище й оповідали врятовані свої пригоди резервовому батальйону.
— Вірите, отак би й сиділи на деревах, як підстрелені ґави. Мов задерев'яніли самі — ні чуття, ні думки.
— А найгірше було ото, як Кляус возив: коли твоя черга буде, чи діждеш. І радісно було — от, їй-право, хоч і гріх великий — чути, як Величко викликає, а ніхто не обзивається, — бо ж немазке того. Думаєш — от до мене ближче стало. Може, ще кого не буде? От до чого страх доводить.
— Авжеж, своя сорочка ближче до тіла.
— Шамотнявий бідний — гарячка, мабуть, буде.
— А Борзяка щось не видно. Невже теж утопивсь?
— Човни там на острові все об'їхали, всіх забрали.
— А скількох немає?
Згадували загиблих товаришів, насолоджувались власним рятунком, роздягтись до голого, сушили перед кострищем мокру одежу й без кінця наливались окропом — «чайком». По тілу розлягалась тепла млость, хотілось солодко спати, але стривожені нерви не давали забуття і знов та знов навертали думку й язик до перебутого.
— Чортів острів! Заклятий таки цей Драйкройцен, правду дід Кляус казав. Нагрішили тут люди стільки, що й досі Двина помщається.
— Еге, чуєш, знов реве?
Притихли, напувають.
За кам'яними мурами башти знов чути хряск і гуркіт на ріці. Двина розірвала затори і суне крижані лавини з свого річища до далекого Балтицького моря.
— Ось де смерть наша коли пішла!— тихо мовив Шамотнявий, прокинувшись. — Дайте води холодної, товариші, щось пече мені.
— Е, тепер нехай іде, мать його бабка родила! Не настрашить, та й тоді не дуже страшила. Пий ось, товаришу, та видужуй швидше!
1928 р.
За віщо?
(З щоденника сільської вчительки)[232]
232
Уперше оповідання надруковано в 10 числі журналу «Комунарка України» («Коммунарка Украины») за 1922 р. Подаємо за книгою: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.