А в хаті вже не кричала — скиглила нерозважна мати, пригортаючи до себе мармурове Ліїне тільце. Ох, їй було дванадцять років! А тим, що мишенятами забилися в куток під ліжком і тепер тихенько скавучали, не знаючи, чи можна вже визирнути із свого сховища — тим було чотири і п'ять.
Середульші кілька день звірятками переховувалися десь у дерезі по городах. Насилу їх винайшли родичі, що за тиждень насмілилися з містечка приїхати по Йоськову родину.
Вони, здається, поховали десь поночі й рештки кісток Йоськових. А крамницю його взимку розібрали люди на дрова. Тільки попів пес гребе іноді в купах сміття й грузу, щось вишукуючи. Не знайшовши, підведе вищирену пащу вгору й жалісно, протягом виє...
Я боюся його, як мари, як смерти. Я не сплю тієї ночі, мені все ввижаються тіні замордованих людей. За віщо?
Яготин на Полтавщині, 17/I 1922 р.
Броневик[233]
вдень і вночі стугоніло чернігівське шосе. В два, в три ряди тяглися з Києва на далеку північ валки. Безладними купками й поодинці чвалали захекані, пилом присипані піші. Тюхцем випереджували їх одинокі верхівці.
Скільки оком глянеш, ворушився довгий шлях, мов сіро-жовта велетенська гусінь.
Не чути пісень, ані гучної говірки. Сумні, тривожні обличчя, суворі зморшки на лобі, з-під нахмурених брів лихим позіром очі.
А здаля важким гуркотом невпинно гармати. То під Києвом славнозвісний троєкутний бій. Генерал Бредов[234] — коло Дарниці, Петлюра з Василькова. Більшовики відходять — несила вдержатись. Сум на шосе, безладдя й метушня.
Адже тут і довгі військові обози, і червонохресні шпиталі, і евакуйовані установи, і біженці, що тікають від білогвардійського мордування. Тисячі возів, десятки тисяч люду. Сквапною ходою, повсякчас оглядаючись назад, де останні боєздатні частини стримують наступ білих. Ось-ось не вдержать — і ті переріжуть шосе, єдиний рятунковий шлях. Справа й зліва від нього сипучі піски, непрохідні болота. Вовком дивиться похмурий селянин на «комунію», що дерла з нього «розвьорстку», забирала придбане за перші дні революції добро. Не звертай із шосе, подорожній — хоч так, хоч інак, а загинеш! Там десь, на далекій півночі, перепочинеш, а зараз — ось іззаду все дужче ревуть гармати, а ондесь ізбоку тарахкотить кулемет. Свій? Чужий? Хто його знає... Більше крок, мерщій хода...
— Стій, падлюко! Ти чого з гвинтівкою? Товариші на фронті, а ти навтьоки? Стій, кажу тобі!
Це застава. Сотня з Козелецького гарнізону ловить дезертирів, одбирає зброю, формує із збігців нові загони, вертає їх на фронт.
Гамір, прокльони, лайка. Кому охота вертати із спасенного шляху?
Раптом у сусідньому лісі постріли. Там, кажуть, бандити чигають на необережних. Іноді заскакують і на шосе, грабують обози.
Завйокали фурмани, зафоркали коні, заторохтіли висококолесні військові повозки, чіпляючи одна за одну, задеренчали займані селянські вози з переляканими дядьками.
Лемент, лайка, галас.
— Куди лізеш, щоб тобі повилазило!
— А ти чого спиш, мурмило невмите?
— Гони, гони, не оглядайсь!
Гуркотнява, курява, безтолоч, паніка невгамовна. Мов череда від ґедзів скаженіє.
Пошиковані були дезертири край дороги — знов розбіглися. Фурманка з одібраною зброєю брязкотіла ген-ген, всотана в загальний рух, мов тріска в лотоках.
Командир сотні безнадійно махнув рукою і сердито вилаявсь:
— А, котись ви ковбасою, боягузи безтямні. Хлопці, сюди!
Сотня поволі, неохоче збиралася наобабіч шляху. Командир показував на ліс, що синів невідомими хащами віддалік. Шосе стугоніло без кінця, без краю... Тисячі колес, десятки тисяч ніг. Курява. Спека.
Командир бригади, поставленої в Козельці гарнізоном (там пройде після відступу з Києва майбутня лінія фронту), мовчки слухав рапорт сотенного:
— Нічого вдіяти не можна. Мов загати прорвало. Вертати когось із цієї отари на фронт — тільки псувати там настрій, додавати непевного елементу. Адже в лісі якийсь десяток бандитів усе шосе переполошив. Оце аж до вечора за ними з сотнею ганявся.
Комбриг стомлено махнув рукою:
— Знаю. Цілісінький день тут тільки й роботи, що гнати цю юрму далі, проз Козелець, аби хоч тут порядку додержати та щоб мешканців ця сарана не об'їла, не пограбувала. Десь уже там, за Черніговом, можна буде розібратися в тій каші, посортувати людей і майно, розбити на частини...
233
Уперше оповідання надруковано в 13 числі журналу «Всесвіт» за 1926 р. Подаємо за книгою: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.
234
Бредов Микола (1873-1945?) — бойовий генерал, активний учасник білого руху. У 1918 р. перебував на службі у П. Скоропадського, в серпні 1919 на чолі денікінських військ практично одночасно з армією УНР звільняв від більшовиків Київ, утім, під час переговорів заарештував головнокомандувача українських військ А. Кравса (1871-1945) з антиукраїнських мотивів.