— Цить!
Ключ спинивсь.
У долинці темніла купка розлогих верб, а під ними нерухомо спочивав броневик, що завдав стільки жаху й клопоту.
Німа, холодна, залізна маса. Грізна в своїй нерухомості. Джерело незчисленних смертей, жахна, жорстока тиша.
— Сплять, мабуть, а на вербі десь дозорець сидить.
— Раптом вискочити — і наш...
— Передавай далі: як постріл — в атаку вперед.
— Як постріл — в атаку вперед!
— Як постріл — в атаку!..
Знов черевом по землі два ключі канавами плазують. Ближче, ближче. Ясніють контури страховища.
— Не сопи, займай дух! Тихше, тихше...
Ані звуку з залізного момота. Ані шелесне гілка на вербі. Напружена тиша. Ось-ось розірве її раптовий вибух. Руки цупко стискають гранати. Спини вигинаються притьмом стрибнути. Ноги налапують опертя. Очі свердлують німу пітьму. Вуха чують, як б'є кров у жилах.
Ближче, ще ближче...
Комбриг уже біля самого містка. Далі в канаві вода. Поволі випростує голову. Револьвер шукає мети то на вербі, то на темному боці броневика. Очі пильно вдивляються в крейдяні смуги — напис, читають:
Смерть Денікіну![237]
Хто сміявсь, а хто лаявсь, їдучи назад:
— Свого перелякались. Покинули, чорти, на дорозі! Мотор споганивсь.
На сході сіріло небо.
Мерефа, 7/VI 1926 р.
У бору[238]
авуком стоногим сосна в землю вчепилася. Як копнув тоненьку мшаву оболонку біля стовбура — самий пісок під нею, сірий, сипучий, сухий. Видовбав собі рівчака на тулуб завглибшки — і туди, головою до стовбура. Сусіди — так само. Позакопувалися й лежимо бовдурами мовчки. Наче нікого в бору й немає. Тільки шкоринка десь соснова від вітерця тріпоче. Війне вітрець дужче — затуркотять верхів'я трішки, скрипне гіллячка, за іншу дряпнеться — і знов тиша борова, велична десь, сувора. Не чуть пташок, що листвяні гаї своїм щебетом сповняють. Не чуть сюркоту коників, ані жуків, бджіл та джмелів веселого гуду. Стремлять сосни, мов свічки бурштинові під густо-зеленими шатами, ясно-лискучі вгорі, бурі, поскороджені зморшками внизу. Рівні, аж очам нудно.
Дивлюся долі, на край свого рівчака. Невже й тут життям не дхне? Якась сіра безнадійна пустеля. Де-не-де мшиста прозелень вибивається. Жовтаві сухі голки рясно землю встелили. Ніде ніякої поживи, розради. Аж ось повзе комашка самітна, з голки на голку перебирається. Онде ще одна. В твердуватій оболонці чорніє дірочка. Вусики визирнули раз, другий. Потім із порошинкою комаха вибралась, її віддалік поклала і знов у дірочку впірнула. Онде друга тягне до комашника якусь стеблинку. Тягар удвоє проти неї, незручний, важкий. Потягне його комаха, пристане, попобігає навколо, знов щелепиками вчепиться й до хати своєї поволі суне. Згадав я, як доводиться нам відбудовувати господарство, — і симпатією перейнявся до цих піонерів пустельних, самітних. Ба ні, не самітних!
Ще раніше доглянув я лійкувату ямку в піску. Рівненька, чистенька, мов баня на дзвіниці, шпилем униз повернена. Серед дрібнесеньких порошинок на спадистих стінках жадної більшої грудочки не видно. Не бачить тої ямки комаха, пнеться задом, стеблинку свою тягнучи — і раптом стрімголів із кручі в кількадесятеро від неї більшої. Хутко перебирає ніжками — ні за що зачепитися. Сипляться порошинки з-під неї, котяться наниз, на самісіньке денце піщаної лійки.
Притьмом те денце немов ожило. Рвучким фонтаном звідти знявся пісок і градом упав на бідолашну комаху. Наче маленький вулькан вибухнув у мертвій досі ямці. Комаха хапає всіма своїми ніжками за похилі стінки, на мить затримується, піщаний фонтан спадає на неї бурхливим струменем, пхає вниз, до схованого в глибині джерела того несподіваного вибуху. Нижче, ще нижче. Немає опору, немає рятунку... Піщані вибухи з нещадною точністю спадають на маленьку тварину. Ось уже видно, хто їх робить: якась плискувата, сіра, мов той пісок, почвара, з черевом, як у великої блощиці, із страшними щелепами, як у краба — морського рака. Пісочний кліщ[239].
Це він чатував на необачну комаху, він бомбардував її хмарами піску й зараз захопив її впоперек, наче обценьками, і тягне в свій підземний барліг. Комаха пручається, викручується в смертельнім жасі, безпорадно намагається вкусити твердий панцер кліща. Коли б могла вона кричати, мабуть, і я почув би її розпачливий зойк. Та даремно! Напасник безоглядно тягне її в піщану домовину, закопується разом із нею глибше й глибше. Ось лише ніжка в корчах гадючиться десь на денці, ось ворухнулися востаннє порошинки насподі — і наче не було тут жахної маленької драми, наче ніхто нікого не вбивав, не катував. Рівненька, чистенька, як дитяча іграшка, ямка. Навколо сумирно бігають робучі комашки. На краю пастки сиротливо самотує стеблинка...
237
Денікін Антон (1872-1947) — генерал-лейтенант російської армії, вороже зустрів більшовицький переворот, наприкінці 1917 р. разом з генералами М. Алексєєвим (1857-1918) та Л. Корніловим (1870-1918) сформував на Дону Добровольчу армію. Після загибелі останнього в квітні 1918 р. очолив армію, а по смерті генерала Алексєєва в жовтні 1918 був проголошений Верховним головнокомандувачем Добровольчої армії. Із січня 1919 — головнокомандувач збройних сил Півдня Росії.
238
Уперше оповідання надруковано у виданні «Народній Учитель» — 40 число за 1926 р. Подаємо за книгою: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.