26/ІХ 1926 р.
Тамбовці[240]
аме в нашому полку й був той командир, що про нього кажуть — як прислав Поарм[241] політкома[242], вийшов на мітинзі:
— І поставлю тобі, товаришу, дві тези:
Перша: якої бісової матері ти до нас приїхав?
Друга: поїжджай назад ік бісовій матері!
А сам комполка — бугаєм діло, голова під стелю, кулаком табуретку на тріски лущив... Добре — політком чолов'яга бувалий. Він до нас:
— Загадаю й вам, товариство, навпроти дві тези:
Перша: якого бісового батька ви од Махна та до Червоної армії пристали?
Друга: ідіть ік бісовому батькові назад до Махна та Денікіна!
Ми тоді:
— Ні, не согласні! Денікін у наших батьків усіх коней забрав. Загадували батьки: без коней назад не вертайте.
— Отож-бо, — політком до нас, — все у білих відібрати треба, а самих на капусту пошаткувати. Знаєте, що їхня вовча дивізія робить?
Та як почав нам, ми й вуха розвісили. Комполка каже:
— Ну, живи, балакай, тільки не в своє діло не лізь. Я тут командир, пам'ятай!
Дали політкомові коня баского, норовистого. Під попругу будяків наклали. Нічого — всидів. Дали шаблю — свиню на ходу зарубав, дебелу. Ну — свій брат. Лишайся.
А полк у нас був дружній. Усі з однієї волости. Антонівської. Знаєте: на Катеринославщині, що тепер Дніпропетровщиною зветься? Вийдеш на степ — рівно кругом, як голова татарська, тільки пшениця хвилює та сонячники ясно-жовтими латками. До крайнеба дивись — нічого не вгледиш. Ні людини, ні вербини. А насправді там люду, як насіння в гарбузі. Причаїлися села багатотисячні по балках коло річок степових зелено-білими разками. Тільки шпильочки церковні де-не-де визирають.
Хазяї багатенні тоді були в нашій стороні. В кожного тройко коней або й п'ять та ставних, хоч в якій економії шукай по інших місцях. До коней і парубоцтво, мов жеребці заводські, крутогруді та високі, — відомо, степовики. Як пішли ми з Махном — справжня Січ Запорізька: пий, гуляй, грабуй, влади ніякої не визнавай. Та зрадив нас Махно — передався білим, а ті сплюндрували наші села, погвалтували наших дівчат, позбавили коней наших батьків. Найгірше — коні... Тоді й ми офіцерів зрадили, червоним передались і заклялись на помсту. Хоч і які ми куркулячі синки були, а видно стало, що з панами-офіцерами не по дорозі.
Новий політком нас іще крутіше підкрутив:
— Коли хочете, — каже, — своїх дівчат за ноги для паничів держати — ідіть, на чайок получите.
— Та не діждуть! — і лишилися ми у Червоній армії.
Недовго ми ходили самі. Одного ранку бачимо — женуть до нас гурму людей. Що воно за одні?
— Антоновці, — політком каже, — ваші родичі з Росії. Що в нас Махно, так там на Тамбовщині отаман Антонов[243]зчинив глитайське повстання.
Збіглися всі, дивимося. Мабуть, отакі герої, як у пісні знайомій про Стєньку Разіна — задля товариства бовкнув у воду полюбовницю, а що вже тодішнім буржуям купцям від нього частування-гостювання було! — Ще підтопчуть нашу славу...
Ба ні! З одного погляду посміх узяв. З другого погляду регіт постав. Стоїть мужва тамбовська бородата, присадкувата, носи черевиком, губи фляками. В кожного сакви за плечима нижче матні звисають, а на ногах, братіки мої... лапті! Лапті, розумієте, що ми їх зроду-звіку не бачили, хіба в прочан далеких. Сторона ж наша чобітна, старці і ті в чоботях, хоча б і драних. Та не з того ще сміх.
— Як же це ви, родичі наші гусоногі, на коней посідаєте? Чи не з дерези вам приробити остроги, кінното липова?
Як узяли на глузд, ледве політком виборонив:
— Та відчепіться-бо вже! Це ніяка кіннота, як ото ви, бузорізи. Селяни це тамбовські, дезертири з Антонівського району.
— Де-зер-ти-ри! То з їх такі вояки, як із дохлої ґави кожух. На чорта вони нам здалися? Чи не загадали б ви їм, товаришу політком, дві тези?
Тут уже комполка навпроти пішов:
— Стій, хлопці, не шумуй! Хай їздять з обозом нашим за фурманів. Скільком і гвинтівки дамо — будуть охороною. У нас таким побитом бойових шабель побільшає.
Згода?
— Згода, згода! Командирова воля, як доля. Хай лізуть на вози, щоб лаптів не розчовпати, не закаляти онуч десь у балмусі[244].
Помирилися ми з тамбовцями, тільки заборонили й натякати, що антонівцями в одне ім'я називаємося. Та які з їх, справді, лицарі, з конопельників? Ми десь на нічліг станемо — всі стайні обійдемо, де добрих коней обміняти на присталих та скалічених. У повітках, возівнях шукаємо тачанок для кулеметів. По горищах, льохах та стріхах трусимо зброю. Мобілізуємо гожих парубків. Дівчат цілуємо... А наші тамбовці заберуться на городи, напхають казанки картоплею та знай уминають, як черево не лусне. Мо', й луснули б, та кожний ще казанків зо два чаю нагріє, а хоч нема чаю (з листя садовинного його терли), так просто води гарячої хлюпають та й хлюпають у себе. Тільки пара йде та піт квасолями на лобі.
240
Уперше оповідання надруковано у виданні: Пилипенко С. Під Черніговом (3 оповідання). — X.: ДВУ, 1927. Подаємо за книгою: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.
243
Отаман Антонов — О. Антонов (1889-1922), колишній народний учитель, керівник антибільшовицького повстання 1920— 1921 рр., що охопило Тамбовську і частину Воронезької губернії. Для його придушення Червона армія змушена була перекинути додаткові частини військ, що перевищували сили повстанців у кілька разів, та залучити бронетехніку й авіацію.