Цю ніч уже по хатах та клунях хропли, навіть роззувшись. По вулицях одинокі стійкові десь під лісою, на околицях невеличка варта. Відколи вже такого спокою не знали.
Тільки в поповому домі командир із політкомом не сплять, турбуються:
— І де вони поділися? Чому й досі немає? Невже денікінцям передалися чи в дезертири знов пішли?
Так і лишились ми тоді без тамбовців. Щезли, мов відро в колодязі — і не видно, і не чути, тільки знати де. Та не шукати ж їх у вовчій пастці — пішли ми далі й дійшли небавом своїх.
Ой було ж радощів та привітань! Немов мерці з гробів повставали — так нас зустріли.
— Ще й у башлики червоні повбиралися — ач які джигуни, нівроку їм!
Та не час жирувати. Знов бої, походи, та все на північний схід. Ось ми вже недалеко Чернігова, краю України доходимо...
— Таки доведеться, либонь, на батьківщині наших збігців побувати. Де то вони тепер? Так і не чути, що з ними там коло цукроварні скоїлось...
А дізнались, почули. Так це було.
Відступали ми по шосе чернігівському. Зійшлася на ньому мало не вся лівобережна група червоного війська. По ньому йшла також евакуація Києва. Десятки тисяч люду комашилися тут.
Знали це Денікінові генерали й намагалися перерізати шосе, замкнути нам дорогу на північ.
Даємо наказа одного дня:
«Ворожа піхота скупчується в селі, що недалеко лінії відступу. Треба вибити й відігнати геть».
Гаразд. Вирушаємо. Ось уже видно вітряки попід селом на узгорбі. Розсипавсь наш полк лавою, хоче кінною атакою взяти село. Проти вітряків саме червоній сотні припадає джигунистій. Попереду політком на своєму баскому коні відвагу показує. Вирвався кінь уперед, уже й не радий політком, бо онде, бачить, поміж вітряками лежить ворожа розстрільня. Та командирського коня хіба вдержиш, коли він не звик ходити у шерезі?!
Летить сотня за політкомом, тільки відльоти червоні на вітрі мають язиками полум'яними...
Чекає напружено політком: ось зараз спалахне ворожа розстрільня пострілами, обпече його гарячим, і прийде кінець боротьбі за волю. Видно вже ясно сірі постаті на землі, видно онде командира, що ховається за рогом вітряка. Ось він подає знак, пахкає револьвер...
Що це? Розстрільня схоплюється на ноги, біжить навпроти кінної лави. Невже на багнети? Чи ви чули коли про таку сутичку? Гей, буде шаблям пожива!
Ближче, ще ближче. Політком наміряється вдарити якогось рудого бороданя з роззявленим ротом. Щось кричить — не почуєш, кінь навскач. Ледве встиг політком крутнути вбік коня перед самісіньким тамбовцем, в останню мить пізнавши його. Був би порубав, як лозу.
Ледве й сотня спинилась, здивована.
Підбігли тамбовці, розказують:
— Пізнали полк по червоних башликах, а то лихо було б. Забарились ми тоді коло цукроварні, хотіли ще потрусити панські льохи. Забрали нас денікінці, як курчат поночі. Командирів — у штаб Духоніна[249], червонарам звичайним — звичайна і порція: по двадцять п'ять шомполів. Попобили, а далі своїх командирів настановили й тягали з собою аж досі, мовляв — мобілізовані. Були б у своїй стороні — розбіглися б, а тут — куди подінешся? Ось і спіткали своїх, спасибі червоним башликам!
Розміняли ми офіцерів денікінських тамо ж коло вітряків і пішли далі знов із тамбовцями.
7/XI 1926 р.
Коли батько плакав[250]
ope Петрикове було невдержне.
Сьогодні, коли скрізь майорять прапори, коли вулицями плинуть радісні натовпи люду і всі товариші й товаришки співають бадьорих першотравневих пісень, коли в вікно б'ються плюскотливими хвилями звуки оркестрів — сьогодні лишатися вдома? Ніколи! Нізащо!
Петрик пробує встати з ліжка, але пекучий біль у нозі знову примушує його покластися.
Петрик — герой. Учора врятував життя сусідчиній дівчинці Фані. Мала ще вона, дурна. Вийшла з двору та й простує трамвайними рейками, якесь коліщатко паличкою жене. Ззаду трамвай дзеленчить, ось-ось наїде. А за трамваєм, його переганяючи, візник коня-рисака пустив на всю кінську рись. Не видно йому з-за трамваю дівчинки. Злякається вона дзенькоту, кинеться вбік з рейок — і саме попаде коневі під ноги...
249
У штаб Духоніна — на розстріл. Вислів пов'язаний із долею генерала Миколи Духоніна (1876-1917), начальника штабу і верховного командувача російської армії в листопаді 1917 р. Після більшовицького перевороту він не визнав Ради Народних Комісарів, відтак 3 грудня 1917 р. спеціальний підрозділ матросів-більшовиків з наказу партійного керівництва оточив і без бою захопив штаб Духоніна в Могильові, а самого генерала розстріляли.
250
Уперше оповідання надруковано у 8 числі часопису «Червоні Квіти» за 1927 р. Подаємо за книгою: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.