І лежу вже мовчки, не ворушусь.
Совають наш поїзд з колії на колію, щось гомонять там на рейках, носять, вантажать, вагона паротяг знов штовхає, гримить буферами.
Терплю, тільки ще від мертвяка відсовуюсь.
Коли риплять двері, лізуть у вагон кілька товаришів з водою, з полотном для поранених, ліхтаря світять.
Один до мене нахиляється, питає:
— Ну, в тебе як? Повернись-бо трохи, присвічу, подивлюся.
Повертаюся я лицем до мертвяка... ой, Петрику, то була твоя мати!.. Її вбило тим останнім гарматнем, коли вона в залі поралась коло поранених.
Тоді я заплакав, сину, ось тоді я заплакав...
Петрик уже давно плакав, мовчки, беззвучно, не рухаючись, поливаючи сльозами батькову зчорнілу руку.
А на вулиці чітко вибивав такт піонерський барабан і молоді голоси юно викликали:
1/IV 1927 р.
Примара[251]
олишня панська економія, а тепер — великий радгосп. Колишня мурована стайня, а тепер — м'ятний завод. Колишній — та хто зна, хто він був колись? — а тепер завідувач радгоспу голосно чхає на заводському горіщі:
— Щоб йому добра не було, цьому паху їдкому!
І проз хмари пахущого пороху, повз товстелезні, густо напхані м'ятою п'ятипудові чували продирається до виходу, їдкий пах ріже очі, пеленою рясних сльозинок застилає зір. У тій пелені сум'ятяться дивовижні страховища — зігнуті постаті селян, що говіркою юрбою сунуть і сунуть на просторе горіще, тягнуть сірі копиці чувалів[252]. Чували зливаються зі згорбленими спинами, ноги здаються тонесенькими шпичками під незграбним товстючим тулубом без голови. Страховища чхають, кахикають, голосно лаються...
— Агей, бережись!
Чиясь висока постать тернула завідувача об плече, і за мить сіро-зелений струмень м'ятного листя курним водоспадом полився в розчинений люк у помості. Зажерливе горло люку ковтає сировину, мов пічна паща лопату дрібного вугілля — і нема краю м'ятному потоку, і ніяк не закидають доповна селяни залізних чанів, що під горіщем випнули свої черева, — аж до герметичної покришки в люці.
— Агей, бережись!
До завідувачевих ніг безсило падає зібганий порожній чувал, а чиясь висока постать хапає другий, смикає когтистими пучками зашморг, — і знову водоспадно ллється в чорну пащеку сіро-зелене запашне листя. Люк немов зідхає, і з нього мрячливою хмариною вилітає пара. Це в чани нагнітають її з паровика, і з випареного листя стікає на дно брудний м'ятний розчин, щоб потім, у холодильнику, сплила нагору дорогоцінна ясно-бурштинова м'ятна олія.
Як просто, але чого коштує ця простота! Це ж він, Сисой Антіпов, оживив мертву стайню, пробив селянськими возами глибокі колії до багатого тепер радгоспу. А було... На мить спиняється, самовдоволено гладить чорну борідку.
— Агей, бережись!
Знов чиясь похаплива постать штовхає плече сірим тілом чувала, і Сисой бачить на похилому обличчю лихе, пронизливе око. Це не звичайний сердитий зір людини, що їй перешкоджають працювати, стоять на дорозі. Проз м'ятну куряву метнувся він крицево-холодною голкою і зник, лишивши в пам'яті роз'ятрену болючу уразку.
Отруйний м'ятний пах нестерпно лоскоче пересохле горло, викликаючи сухий дряпливий кашель. Далі лишатись тут несила, але якесь бентежне почуття змушує оглядатись назад, шукати в мряці серед нагромаджених куп сірого лантушшя[253] той несподіваний гострий погляд, лиху вістку незнайомої зігнутої постаті. Пихливі гордощі кудись безповоротно повіялись. Натомість постав сум'ятливий острах, незрозуміла пригніченість. Загрозливий зір пронизав десь глибокі таємниці давніх призабутих спогадів, звихрив їх мятушливим смерчем — і визирав звідти, пекучий, жалкий.
— Ото напасть! Що це зі мною? — мало не вголос промовив Сисой, озираючись востаннє при виході.
Він щодня обходив усе господарство, зазирав заботящим, хазяйським оком в усі закутки просторого двору, в хліви, возівні, майстерні, але найбільше спинявся тут, на м'ятному заводі, його улюбленій дитині. Може, ще й не тому тільки... Там-бо внизу, де стоять метрові сулії з золотавою м'ятною олією, де крізь очисні лієчки стікає вона, прозора і ясна, бурштиновими краплинами, — над ними схилилась ніжна дівоча постать.
Сисоєві тридцять років, і його дуже тіло не згідно на самітність, його м'язи не знесилюються в щоденних клопотах, і почуття його не обмежуються любов'ю до радгоспу.
251
Уперше оповідання надруковано в 2 числі журналу «Плуг» за 1929 р. Подаємо за виданням: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.