І було багато таких тисяч в таких одиницях. Вони були дочки жовтня, а може — народилися й раніш.
Київ, березень 1922 р.
Два коні везли віз на кручу,
Вантажений, важкий, рипучий.
Один — баский, крижастий,
Другий — кволий,
І дужому говорить:
«Ну, як тебе не клясти?
За тобою
Я поспішати завжди мушу,
Й візник мене нещадно пужить[261].
Від тебе маю гніт і батоги,
Не хочу більш в супрязі йти
І працювати тут надміру».
Озвавсь візник до коней:
— Вірю,
Що кволий
Батогів у мене більш приймає,
Та воза другого я де придбаю?
В супрязі ходять люди і народи,
І тяжко слабшому, і шкода,
І поки що несила
Зробити так,
Щоб всі свій віз возили
І мали спільний шлях.
До мудреця джиґун підходить
І з посмішкою мовить:
— Ти знаєш все,
Вельмишановний,
І, безумовно,
Навчиш мене,
Як щастя людського дізнати
І шлях до нього натрапляти.
Скажи, чекаю нетерпляче!
— Гаразд! Навчу, юначе,
І покажу дорогу!
Ось слухай-но:
Забгати
Для цього треба ногу
В тісний,
Вузенький черевик,
Попоходить
Щомога
І скинути по деякій годині —
Щасливий будеш чоловік
Ти тої же хвилини.
А що б мудрець тоді сказав.
Коли б хтось інший поспитав?
Дбайливий дідько Водяник
Покликав раків на нараду
І каже так до них:
— В ставочку є карасики і щуки.
Ось дайте-но пораду,
Щоб у моїй державі
Карасики не знали
Муки,
І щуки
Щоб не були в неславі.
Поснідавши як слід,
Взялися раки сміло,
Щоб до обід
Це покінчити діло,
Гаразд розплутать справу
І врятувать державу
Від сварок повсякчасних
Між щукою лихою
Й карасиком нещасним.
Гадали-міркували,
Крутили головою —
Щось не виходе діло.
— Ото рахуба!
Немовби задубіло.
Найстарший мовив рак
І закопилив губу:
— Коли вже так, —
Ось я пораю:
Ми пообідаємо
Вмить,
Та ще зберемось
Без обави
Порозсудить
І довести до краю
Прекапосні ці справи.
Оцю промову слуха
Стара досвідчена ропуха
І міркує:
— Дурний ти, раче, —
Як я чую:
Ну де ж ти бачив,
Щоб сполучали в купу
Карасика і щуку?
Щоб не було в ставочку звади
Й карасики водились рясно
Та не приймали більше муки,
Порада ясна —
Повикидать всі щуки.
От так колись селянам
Давали землю й волю,
Аж доки радовлада
Панів усіх — мітлою.
До батька на толоку
Того-сього потроху
Приніс поснідати Іван,
Маленький чабаненко.
Попив і попоїв старий чабан.
Охляв хутенько,
Куняв, куняв — та й хропака задав.
Ось нищечком Іван ґирлиґу взяв,
Повісив торбу через плечі
І міркує: «Час настав
Тепер мені чабанувати.
Ось бережися, гурт овечий!
Щоб не займати
Мені засіяного поля,
Бо так смикну,
Що ну!»
Між тим, овечкам — воля.
І бачить чабаненко,
Що вже давненько
В зеленім житі самопаски
Один баран
Годується смачненько.
— Чекай, заждеш ти ласки! —
Кричить Іван,
Бігцем перестріває
І в барана ґирлиґою шпурляє.
Але баран
Опуцька не злякався:
Буцька як дав,
Аж мій Іван
Додолу впав
І юшкою заллявся.
Від галасу прокинувся чабан
І каже синові малому:
— А що, набив оскому?
Ось не дивись лишень високо,
Бо запорошиш злегка око.
вернуться
Уперше надруковано в першому альманасі «Плуг» (1924). Подаємо за книгою: Пилипенко С. Байки. — X.: Український Робітник, 1927.
вернуться
Подаємо за книжковим першодруком: Пилипенко С. Байки. — X.: Український Робітник, 1927.
вернуться
Уперше надруковано в книзі: Пилипенко С. Байківниця. Чверть копи байок. — X.: ДВУ, 1922. Подаємо за виданням: Пилипенко С. Байки. — X.: Український Робітник, 1927.
вернуться
Уперше надруковано в книзі: Пилипенко С. Байківниця. Чверть копи байок. — X.: ДВУ, 1922. Подаємо за виданням: Пилипенко С. Байки. — X.: Український Робітник, 1927.