5. І було ще багато селян, що теж кривавицею вливались за ралами й смикали немилосердно своїх одиноких сухоребрих шкапинок.
6. І він спитав їх: «Чому ви виснажуєте себе й худобу свою, а не орете волами й гарним плугом, що в тому маєтку?»
7. І відповіли селяни: «Лани наші маленькі, і ми так злиднюємо, що нема на що нам найняти волів і великого плуга.
8. Ми сіємо з сита чи решета, ми жнемо серпом і косою, ми молотимо ціпом і віємо лопатою, а в маєтку гарні сівалки, жатки, молотарки. Це все не про нас, бо ми бідарі і не маємо на те грошей, ми тільки наймаємось до тих машин і беремо мізерну плату у власника маєтку».
9. Тоді він сказав їм: «Коли зазвучить Час — знищіть межі між ланами.
10. Позасипайте рови, зламайте копці, зруйнуйте загорожі — і зробіть з цього один великий лан.
11. І візьміть з маєтку великого плуга, й сівалку, і жатку, й молотарку, й баских коней, і гладких круторогих — зоріть, засійте, зіжніть доразу ввесь той великий лан.
12. І небагато люду зроблять цю працю, і з найменшою витратою сили.
13. Але корисної праці вистачить і для решти, — бо хіба обмежитеся ви своїми злиденними потребами?
14. Людина хоче якнайменше працювати, але людина хоче якнайкраще жити, і лінощі спотужують до праці.
15. Істинно кажу вам: баглаї[275] — мати всього поступу, і що менше людина хоче виснажувати свої сили, то більше спонукує себе працювати, але від грубої праці йде до вищої, працю рук змінює на працю машини й розуму. І нема краю забаганкам людським.
16. Отож ідіть гуртом до маєтку й користайте з здобутків культури, полегшуйте свою працю, підвищуйте свої потреби».
17. Та заперечили селяни: «Але що скаже власник маєтку? Він чинитиме опір, не схоче».
18. І відповів Прийдешній: «Коли власник маєтку почує, що залунав уже Час, заціпить язика йому і сторчаком стане волосся.
19. Коли матиме він лихе серце — він спробує втекти, — але чи далеко піде? Та й куди ж бо він піде, коли скрізь лунатиме Час?
20. Але коли з розумом буде і збагне неминуче — він одчинить браму й усі двері в маєтку своїм.
21. І скаже челядникам своїм: „Ідіть, у мене немає більше прислужників, я не наймаю і не даю платні, бо не маю з чого й для чого.
22. Хто хоче лишатися — хай лишається, і хто хоче піти геть — хай іде, віднині маєток цей громадський і я такий робітник, як і всі“.
23. І має він робити так, як уміє і може, бо нема місця неробам у громаді.
24. Але горе йому, коли він пишатиметься й крутитиме носом, бо останній з його колишніх челядників буде йому рівний».
25. І здивувалися селяни: «Ти оповідаєш хороше, але чи є право в нас так чинити?»
26. І відрік голосно: «Горе вам, слабодухі! Горе вам, неймовіри! Щастя біля вас, і ви не берете його».
27. І проказав їм притчу про виноградаря:
28. «Був один бідар, що працював у винограднику багатиря, лихої й немилосердної людини.
29. І багатир той знущався з свого наймита, лаяв щоразу ледарем, дармоїдом і наказував іншим наймитам бити його, хоч працював той надміру, вставав удосвіта і лягав опівночі.
30. Але терпів мовчки бідар, приймаючи муки, і думав у душі своїй: як житиму, коли хазяїн не дозволить працювати у винограднику свому? Де зароблю на свій прожиток?
31. Але прийшов інший, свідоміший, робітник і сказав йому, що виноградник не належить тільки багатиреві.
32. І що він, робітник, має на виноградник таке ж право, як і багатир, а саме: працювати й користати з плодів своєї праці.
33. Сказано-бо єсть: хто працює, той їсть із плодів праці своєї, і хто не працює, той не повинен споживати з плодів праці чужої.
34. І зрадів бідар, і почав пробувати винограду, чого не наважувався робити доти.
35. Але увійшов до саду багатир, побачив і скрикнув люто: „Негіднику! Хто дозволив тобі брати грона з винограднику мого?“
36. Бідар відповів йому: „Де виноградник твій? Чи не маємо ми рівні права на нього? Та й то, коли б ти приклав силу рук твоїх до нього. Чому не можу я зірвати грона й мати насолоду з нього, коли він виріс під моїм невсипущим доглядом?“
37. І розлютувався багатир на наймита свого, і гукнув на челядники свої: „Січіть цього нахабу безглуздого, доки стане непритомний. Відлийте водою і знов січіть, щоб у муках спокутав неповагу свою до моєї власности“.
38. Але увірвався терпець у слухняного досі наймита, і не став чекати він на свої тортури.
39. „Годі знущатися!“ — скрикнув він і вдарив багатиря сапою у скроню.
40. І впав той, що звав себе власником, і з ляку врозтіч розбіглися челядники його, що хтів він їх зробити катами й робучими руками душити ближніх своїх.