Такі ж цитати (було б місце!) навели б ми з усіх сучасних керовників компартії (тт. Сталіна[321], Зінов'єва[322] і ін.).
Це єдино можлива марксистська перспектива, і з павперизацією[323] змішувати її не можна.
Цю перспективу ми бачимо й хочемо до неї наблизитися, а тов. Хвильовий називає це... «вульгарним марксизмом». Ми зі свого боку вважаємо його думки марксизмом навиворіт і рекомендуємо не брати приклада з панича Пшестшельського.
Про читабельну книжку[324]
очнемо з Леніна. Не для того, щоб спертися на найвищий авторитет, а тому, що ніхто так ясно й твердо не сказав завдань нашій молодій радянській літературі, ніхто так чітко, в небагатьох фразах не дав керовничої основної думки в наших заплутаних суперечках мистецьких. І тепер, коли ці суперечки знов загострилися, тепер, коли звідусіль ґвалтують про якусь «кризу» мистецьку (на мою думку, вона існує тільки в головах, чи вірніше — на язиці тільки тих, хто пролетарської культури не любить, не хоче, хто шкодить їй, і це твердження є теж одна із форм шкоди, що її інколи повторюють, як кажуть — «з легкої руки» — й ті, що працюють саме на терені пролетарського мистецтва) — так от тепер, перед новим культурним сезоном, коли ставитимуться біжучі соціяльно-громадські завдання, ці слова товариша Леніна треба гарячими літерами висікати на нашому бойовому прапорі.
Ось вони:
...важна не наша думка про мистецтво. Важно також не те, що може дати мистецтво кільком тисячам загального населення, що його числимо мільйонами.
Мистецтво належить народові. Воно має входити своїм найглибшим корінням у самісеньку гущу широких працюючих мас. Воно має бути зрозумілим цим масам і любимим ними. Воно повинно об'єднати почуття, думку і волю цих мас, підносити їх.
Воно повинно виявляти в масах мистців та розвивати їх.
Чи ж мусимо ми продавати невеликій меншості солодкі витівки — бісквіти, в той час, як робітничі й селянські маси потрібують чорного хліба. Я розумію це, звичайно, не тільки в точному змісті, а й фігурально.
Ми завжди повинні мати на оці робітників й селян. Заради них мусимо ми навчитися господарювати, рахувати.
Це в однаковій мірі стосується й до мистецтва, й до культури...
Так от, провідна думка, один із заповітів, найбільших заповітів Ленінових: «Ми повинні завше мати на оці робітників і селян» і «не продавати невеликій меншості солодкі витівки — бісквіти, в той час, як робітники й селянські маси потрібують чорного хліба».
Тепер і про «читабельну» книжку. Це така була передова[325] в № 30 «Культури й Побуту». Автор її указує на процес українізації, що «тягне за собою утворення широких читацьких мас з кола міського мешканця». Отож перед видавництвами повстає нове завдання: «Новонародженому українському і українізованому радянському інтелігентові дати книжку, яку б він читав не з обов'язку, а через живий інтерес до неї». Далі автор передової указує, що наша оригінальна література міського мешканця (ой, цей термін мені не подобається) задоволити не може, й пропонує взятися за переклади, близьких нашій ідеології революційній, авторів чужоземних, бо «без цього процес українізації широких мас (яких мас? знов, може, міських мешканців. — С. П.) нормально проходити не може».
Такий зміст «культурно-побутової» передової. Спитають: чого це ви лапок наставили, що вам там вадить. Адже правильно додаток до «Вістей ВУЦВК» справу ставить.
Правильно, та не зовсім. Бісквітами од такої постановки справи тхне. Того накоріння автор не добачив, що в нього, за рецептом Кузьми Прудкова[326], кожен зріти мусить.
А корінь той у тім, що перед нами стоїть велетенське завдання українізації пролетаріята на Вкраїні. Так, так, не бійтесь: українізація пролетаріята, що до неї ми вже приступили й щодалі будемо сильніше натискати, поки якому ще сполучення слів страшне вже не буде й усі збагнуть, що це потрібне й неминуче. Неминуче тому, що українізована трудова школа, українізовується профшкола й вузи, тобто українізується все культурне життя. Неминуче тому, що весь державний апарат (згадайте останній декрет[327]) буде українізований. Неминуче тому, що йдемо з українською мовою в робітничі клюби, щоб пролетаріат оволодів мовою селянства, щоб кріпилася змичка. І кожному ясно, хто тільки звик логічно думати, що назад поворотів після зроблених заходів у справі українізації бути не може. Треба сказане договорювати до кінця. А цей кінець і є українізація пролетаріята, всієї маси робітництва, що українізуватиметься, крім того, й природнім способом, шляхом допливу з сільських батрацько-незаможницьких кіл. Вже й тепер чути голоси про облік кваліфікованої сили, попереджання, що кадрів безробітних скоро не вистачить, щоб задовольнити потреби промисловости, що йде вперед швидкою ходою на злість нашим чужоземним приятелям.
321
Сталін Йосиф (справжнє прізвище — Джугашвілі; 1879-1953) — керівний діяч більшовиків, котрий після смерті В. Леніна поступово узурпував владу і від 1929 р. став диктатором СРСР, упровадивши державний капіталізм та поліційний терор. Під час його правління український народ зазнав геноциду, внаслідок якого було знищено понад 10 мільйонів населення та національно свідома інтелектуальна еліта.
322
Зінов'єв Григорій (справжнє прізвище — Радомисльський; 1883-1936) — один із керівників та теоретиків більшовиків. Брав активну участь у внутріпартійній боротьбі то на боці Сталіна, то на боці Троцького. З 1925 р. — лідер т. зв. «нової опозиції». Двічі виключався з партії. У 1934 р. арештований. Загинув в ув'язненні.
324
Подаємо за першодруком у 33 числі додатка до газети «Вісті ВУЦВК» — «Культура і Побут» за 1925 р.
326
Кузьма Прудков — Козьма Прутков, автор сатиричних віршів, байок, афоризмів, літературна містифікація 1850-1860-х рр. поетів О. Толстого та братів Жемчужникових.
327
Останній декрет — йдеться про декрет ВУЦВК і Раднаркому України від 30 квітня 1925 р. «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату», який став фундаментом політики українізації.