Такі загальні перспективи. Звідси вирішається й справа про «читабельну» книгу... Для широких мас, тільки не «міського мешканця», а робітництва вона потрібна. Чорного хліба заготовити нам треба, щоб робітництву постачити в цю переходову добу, і не мудрувати особливо над тою «читабельностю», не боятися, що від тих творів Грінченком[328]смердітиме (з формального, певна річ, боку, а не щодо змісту ідеології), не боятися тому, що низова маса робітництва ще недалеко культурно від Грінченковського часу одійшла й у бісквітах смаку не тямить. «Бібліотека селянина»[329], на яку, між іншим, нападається автор передової, кажучи, що вона нібито може тільки «одпихати» читача, бо в ніякій мірі не задовольняє його підвищених потреб, — ця бібліотека була і є тим чорним хлібом, що найперші культурні потреби сільського читача задовольняє. (Про «підвищені» не кажемо, бо ще й кампанія лікнепу скільки років буде). Так от, подібну бібліотеку тепер для робітництва створити треба, і саме в цім справа полягає, нагальна, пекуча, великої і високої громадсько-політичної вартости.
Читачі розуміють, що таким завданням я зовсім не обмежую рамки нашого літературного виробництва і зовсім не хочу сказати, що непотрібно виконувати рекомендованого «Культурою і Побутом», тобто закріпляти українізацію радянської інтелігенції, даючи їй чужоземні бісквіти, українською мовою перекладені. Треба й це, але... в другу чергу, на задньому плані, бо насамперед треба мати на оці робітників і селян і нагодувати їх звичайним чорним хлібом.
Це завдання до певної міри взяв на себе «Плуг», за допомогою якого створена сотня радянських книжок для селянства.
Нове завдання, щодо робітництва, може взяти на себе «Гарт» і молода нова організація — «Молот». Це їхнє основне завдання, а переклади... перекладе хтось інший. На це охотники знайдуться.
Свідома провокація чи несвідома дурість[330]
ва пункти є в відомій резолюції ЦК РКП про політику партії в галузі художньої літератури, де дані директиви щодо селянських письменників. В одному з тих пунктів (9) читаємо:
Селянські письменники повинні зустріти доброзичливі відносини й користуватися з нашої безумовної допомоги та підтримки. Завдання полягає в тім, щоб переводити їх молоді кадри на шлях пролетарської ідеології, проте ні в якому разі не збавляючи в їх творчості селянських літературно-мистецьких образів, цю конечну передумову впливу на селянство.
Хто знає теорію й практику плужанської роботи — знає й те, що цю директиву партії «Плуг» виконує сумлінно й успішно, міняючи методи своєї роботи залежно від обставин, залежно від руху життя. Ніколи й ні в кого досі не зароджувалась думка, що на Україні в переходову добу організація селянських революційних письменників непотрібна.
Але чого не буває на світі? Вільна Академія Пролетарської Літератури[331] устами свого президента М. Ялового[332] (див. «Культуру і Побут», ч. 3[333]) і устами свого віце-президента М. Хвильового (див. памфлети «Проти течії») договорились і до цього абсурду.
Вони пропонують «Гартові» й «Плугові» перетворитись в... гуртки культурної самоосвіти.
Оце так підтримали селянських письменників! Їх взагалі, очевидно, не повинно бути, бо ж не в пролетарську академію їм іти (хіба, може, академія перейменується на робітничо-селянську?).
Доводиться скороспілим прожектерам нагадати ще один пункт із згаданої резолюції — 14-ий, а саме:
Підтримуючи матеріяльно та морально пролетарську та пролетарсько-селянську літературу, допомагаючи «попутникам» і т. ін., партія не може дати монополії якійсь з груп, навіть найпролетарській своїм ідейним змістом, бо це означало б згубити пролетарську літературу перш за все.
328
Грінченко Борис (1863-1910) — письменник, культуролог, фольклорист, етнограф, лінгвіст, публіцист, громадський діяч і народний учитель. Автор багатьох різножанрових творів, підписаних або власним прізвищем, або псевдонімами (П. Вартовий, Василь Чайченко, Б. Вільхівський, Іван Перекотиполе). Уся його діяльність і творчість сповнена жертовного подвижництва задля розвою української культури та становлення української нації.
329
«Бібліотека селянина» — перша систематична серія українського красного письменства за редакцією Сергія Пилипенка, що виходила з 1923 р. спершу у видавництві «Шлях Освіти», а пізніше у видавництві «Плужанин».
331
Вільна Академія Пролетарської Літератури — ВАПЛІТЕ, літературна організація, що виступала за високопрофесійну письменницьку майстерність і засуджувала «масовізм» у літературній творчості. Заснована в листопаді 1925 р. колишніми членами «Гарту». На чолі об'єднання стали М. Яловий (президент), М. Хвильовий та О. Досвітній, члени-фундатори: М. Бажан, В. Вражливий, О. Громів, І. Дніпровський, О. Довженко, Г. Епік, М. Йогансен, О. Копиленко, Г. Коцюба, О. Лейтес, А. Любченко (секретар), М. Майський, П. Панч, О. Слісаренко, В. Сосюра, П. Тичина, Д. Фельдман. Пізніше до організації вступили Г. Коляда, М. Куліш (став другим президентом ВАПЛІТЕ, після виключення в січні 1927 р. О. Досвітнього, М. Хвильового та М. Ялового), І. Сенченко, Ю. Смолич, Ю. Яновський та ін. Унаслідок політичного тиску організація змушена була самоліквідуватися 14 січня 1928 р.
332
Яловий Михайло (1895-1937) — поет, прозаїк, драматург, політичний діяч. Належав до лівого крила української партії соціалістів-революціонерів — боротьбистів, згодом до КП(б)У, був редактором газети ЦК КП(б)У «Селянська біднота», секретарем журналу «Червоний Шлях» (у 1926 р. після зняття О. Шумського був співредактором разом з М. Хвильовим), редактором ДВУ та видавництва художньої літератури «ЛіМ». У літературі відомий під прибраним іменем Юліян (Юльян) Шпол. 1921 р. спільно з М. Семенком та В. Алешком заснував «Ударну групу поетів-футуристів». Належав до Спілки пролетарських письменників «Гарт», був першим президентом ВАПЛІТЕ. Репресований.
333
Див. «Культуру і Побут» ч. З — йдеться про статтю М. Ялового «Хай живе „Гарт“ і „Плуг“».