Тим часом академік М. Яловий пише: «Плугові» треба не напинати на себе відповідальної вивіски «письменників».
Що ж, товаришу, і ми такі письменники, як ви — академіки. Може, теж не напиналися б, щоб часом не теє?
Захотіли монополії, хвалитесь тим, що «вибили з рук „Плуга“ письменницький і комсомольський козир» — це п'ять чоловік із сотні в ВАПЛІТЕ перейшли і... засмітили його чи то ідеологічно недотриманим для пролетарської, чи то малокваліфікованим для академії елементом; брешете в очі читачам, кажучи раз, що розвалили «Гарт», бо громадська робота в ньому обтяжувала вам кваліфікуватися як письменникам, а тепер — кажучи, що будете цю роботу «почасти» виконувати; повстаєте проти «плятформ», а самі пишете такі, що від них у голові молоди паморочиться; повстаєте проти організаційних справ, проти «бухгальтерії» в письменницьких організаціях — а самі щось таке хочете організувати (оці «гуртки культурної самоосвіти» замісць спілки селянських письменників), що невідомо куди і як їх приткнути...
Півроку доказували, що плужани — це графомани й спекулянти, що їм треба покинути літературні справи й занятися сільським господарством, а тепер пишете: «незабаром і решта письменників і комсомольців у ВАПЛІТЕ із „Плуга“ перейде». Ого! Значить у «Плузі» і гідні академичного титула є? Значить усі письменники і комсомольці повинні у ВАПЛІТЕ скупчитися?[334] Що воно за академія буде — відомо тільки теоретикам «вітаїзму» (від слова «вітати»... в емпіреях азіятського ренесансу).
Отже, стверджуємо, що класовий принцип організації літературних сил нашими академіками новоявленими занедбаний. Що поруч пролетарських організацій мають бути, згідно з резолюцією ЦК РКП, ще й пролетарсько-селянські (а такою і є «Плуг») — це забуто. Що між академіками і членами гуртків самоосвіти (справа хороша, й помилиться той, хто думає, що ми проти таких гуртків повстаємо) повинні бути просто письменники — це теж не враховується. Гарна система!
Заплуталась наша академія ще замолоду. Не може бути, щоб це була свідома провокація, скерована на зруйнування організованого клясового літературного руху — гадаємо, що це несвідома дурість. Краще, щоб було останнє. Тоді хоч буде кому на розум наставляти.
Перед плужанським з'їздом[335]
одібно тому, як в історії компартії 1925 рік буде записаний, як доба безпримірної дискусії[336], в основі якої лежать загублені деякими партійцями революційні перспективи, переляк перед стабілізацією капіталізму на Заході й розвитком Неп'у в Союзі, недооцінка селянства й зневіра в творчі сили робітництва — так і в історії літературного руху на Україні минулий рік являється добою загостреної літдискусії, в основі якої лежать ті ж приблизно ухили, ті ж хвороби, що їх вигоїти є завданням ближчого часу.
Уважний читач літдискусії нашої знає про «азіятський ренесанс» і про «вітаїзм» М. Хвильового — спробу найти революційні перспективи і ідеологічну плятформу поза тими, що їх революційні письменники досі держалися й держаться, думаючи, що йдуть шляхом, наміченим компартією.
Знає він також про перебільшення ролі культурної Европи і наших «европенків», про уперте бажання знищити спілку селянських письменників і не менш уперте небажання зійтися ближче з робітничою масою. Маємо таким чином наявну ідеологічну кризу, що потягла за собою організаційну.
Тим часом кризи творчої немає (можна багато і непогано творити і ідеологічно схибивши). Література наша росте, але в рості цьому є небезпека: стати теж, як і деякі творці її, безперспективною чи хибноперспективною. До того прилучається відсутність серйозної марксівської критики, що цінувала б наші творчі шляхи, направляла їх словом поради і осуду. Немаловажною причиною ідеологічних ухилів письменницьких є також їх кепський матеріяльний стан і міщанське оточення, що тягне де в кого упадочні настрої.
Все це стало предметом не тільки запальних суперечок між самими письменниками, але притягло пильну увагу компартії і широкої громадської опінії. Могутня зброя соціяльної боротьби — художня література — в небезпеці. Вона може перестати служити як слід пролетаріятові. Вернути її в руки робітництва. Ось гасло сьогоднішнє на літфронті.
336
Доба безпримірної дискусії — йдеться про внутріпартійну боротьбу за домінування в керівництві Комуністичної партії поміж Л. Троцьким, Г. Зінов'євим та Й. Сталіним. Дискусія про стратегічні засади внутрішньої політики була спровокована виходом наприкінці 1924 р. третього тому творів Троцького з післямовою «Уроки Октября», де він підкреслював свою єдність з Леніним під час революції і називав головними супротивниками Каменева і Зінов'єва. Внаслідок дій коаліції Каменєв — Зінов'єв — Сталін Троцький змушений був капітулювати і склав усі повноваження. Окрилений перемогою Зінов'єв виступив проти Сталіна, а на XIV з'їзді партії в грудні 1925 р. відбулося відкрите зіткнення, що закінчилося поразкою «нової опозиції» Зінов'єва.