Рада добра, що й казати. Хто ж заперечуватиме, що гуртки самоосвіти не потрібні чи не корисні. Хто взагалі заперечуватиме всі голосні слова про потребу самоудосконалення кваліфікації, європеїзації всього того, що наші опоненти галасують, ніби Америку вони винайшли.
Але (цитую М. Ялового) вся справа в тім, щоб не мішати все в один кіш, щоб не плутати різні речі в своїй власній голові, не наморочити цим голів інших.
Гуртки самоосвіти є гуртки самоосвіти, і вони були, є й будуть по наших клюбах, сельбудах, школах, касарнях[361] і т. д. А організація літературних сил є організація письменників.
Тут маленький відступ убік. Читачі памфлетів М. Хвильового знають, що в мене трохи відмінний від академічного погляд на письменника й літературу. Я не вважаю титул письменника за таку велику цяцю, щоб за неї битися. Це тому, що в художню літературу включаю різні форми її від найпростіших до найскладніших, і не тільки генералів од літератури вважаю за вояків, але й силу непомітних маленьких одиниць, що їхнім зусиллям не в меншій мірі формується великий, багатогранний культурний процес, бо «ох, не вдержуся, цитну ще раз!»
«Культура є органічна сукупність знання й уміння, що характеризує все суспільство чи принаймні його командну клясу. Вона охоплює й пронизує собою всі галузі людської творчости, вносячи в них єдність системи, індивідуальні досягнення, підноситься над цей рівень, ступнево підвищуючи його» (Троцький — «Пролетарська культура й пролетарське мистецтво»).
Думається мені, що й академіки цей погляд поділяють, уважаючи, що саме їхня творчість підноситься над загальний рівень — недурно й одмежовують себе від решти особливим титулом.
Тому й доводиться сказати від імени всіх не-академіків про вивіски, що напинаються не над тою фізіономією:
Що ж, товариші, ми такі письменники, як ви академіки. В рошоті-с...
Та не в титулах справа, а знов же в принципі організації літературних сил. Нехай буде по-академічному, не по-вульгарно-марксівському. Нехай усі письменники й комсомольці з «Плуга» й з інших організацій в Академії зберуться (дай їм, Марксе, здоров'я), скупчаться.
Де ж тим бути, хто в цю високу установу не попаде? Відряджуватися в гуртки культурної самоосвіти?
Отож мій безграмотний розум каже (хай простить мені професор скотарства, що в нього ця хороба — все на кляси розподіляти — не передбачена), що поруч спілки пролетарських письменників, хоч би вона й академією звалася, у нашу переходову добу «всерйоз і надовго» ще й спілка революційно-селянських письменників повинна бути (хоч би й «Плуг»), а крім того, очевидно, існуватимуть і ще виникатимуть асоціяції (як от «Ланка», група, звана чомусь «неоклясиками»[362], різні «неоліфи»[363] і т. д.), що ідеологічно виявлятимуть різні клясові угруповання й нашарування в нашому суспільстві.
Мені скажуть: і що ви повчаєте, ми й самі це добре знаємо. Добре. А навіщо пропозиція розкасувати спілку селянських письменників? Навіщо пропозиція перетворитися в гуртки самоосвіти? Навіщо півроку товкмачити: «розв'яжіться од баласту, од гуртків, од малокваліфікованого елементу, що обтяжує спілку», а тепер інші пісні: «як сміли одкинути отой культурницький хвіст, як сміли одштовхувати од себе гуртки». Це єзуїтизм, милі друзі. Це бажання зруйнувати організований літературний рух, це нічим не виправданий месіянізм: ми, мовляв, рятівники всієї справи, ми поставили пролетлітературу на обидві нозі... Ох, кульгає вона на ті обидві! А це тому, знову кажу, що в запропонованій хоробливій організаційній системі (Омелько Буц! чуєте?) занедбано клясовий принцип, забуто потребу існування революційно-селянської літературної асоціяції, неясні функції й структура асоціяції пролетарської і абсолютно темні оті «гуртки культурної самоосвіти», між якими і академією зорить порожнечею письменницька прірва.
В основі ж такої концепції лежить погано приховане бажання монополії, тої монополії, що, за словами відомої резолюції ЦК РКП про політику партії в галузі художньої літератури, може довести пролетарську літературу до загибелі.
Тим часом академіки кажуть, що це єдиний правдивий шлях, «хоч як би кричали й сичали на це люди з позаторішнім розумом».
Ми знаємо, що на чолі новоявленої академії стоять колишні футуристи[364], тобто люди з завтрішнім розумом, або представники азіятського ренесансу[365], що кличуть десь у безвість до невідомих обріїв, тобто чогось теж позавчорашнього. Ці індивідуальні досягнення так підносяться над сьогоднішнім рівнем звичайного розуміння, що сперечатися з ними годі.
362
Група звана чомусь «неоклясиками» — так означила тогочасна критика групу поетів і літературознавців, які гуртувалися спершу навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше — навколо видавництва «Слово». У колі неокласиків перебувати М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович, О. Бургардт. У своїй творчості взорувалися на зразки класичного мистецтва, зокрема античної доби.
363
«Неоліфи» — йдеться про українських прихильників ідей лівого фронту мистецтв («соціального замовлення», «утилітарності мистецтва» тощо), котрі в грудні 1925 р. видали в Москві літературно-виробничий журнал новолівофронту «Неоліф». Втім, до російського «ЛЕФ'у» (1922-1929; на чолі стояв В. Маяковський) були також близькі українські футуристи «ЮгоЛЕФу» (Одеса) та вже пізніше — «Нової Генерації».