Отож кінчаю, чуючи свою неминучу поразку. Може, на другий раз краще витанцюється. Цей шмат щось не теє і все про кляси та кляси. Обридло...
Проблема організації літературних сил[366]
тже, професійний критерій при поділі літературних сил не годиться. Професійне об'єднання письменників треба робити — воно допоможе захищати їхні професійні інтереси, що для цих «вільних художників» (цей старий термін наші податкові інспектори ще не забули) буде потрібно й корисно. Але професійним об'єднанням не вичерпати справи. Адже професійне об'єднання вже давно мають мистці інших галузей мистецтва, але тим не задовольняються і мають, крім того, свої мистецько-громадянські колективи, течії, групи, школи, гуртки, майстерні тощо.
Вертаю до повище зачепленої справи — відсутности в нас професійної літературної освіти, що значно полегшило б нашу проблему організації літературних сил. Це буде колись за тему особливої статті. Поки що нагадую, що проект «інституту живого слова» ще року 1921, здається, склав тов. Коряк, але й досі лежить десь у відомствених архівах. Додам також, що іноді опоненти згадують не хвальний досвід Інституту Брюсова[367]: мовляв, бачите — не вдається. Не знаю, чому саме прогорів Інститут Брюсова, але з одної невдалої спроби не можна робити загальних висновків. А теоретично справа стоїть так: раз є люди з певним хистом і з бажанням учитися, раз є потреба цим людям набути технічного знання і є люди, що такого знання набули і можуть передавати його іншим — можливий, значить, і учбовий заклад у цій галузі. Адже не говоримо ми, що непотрібні й нічого не дають наші літературні студії й лябораторії. Зробіть їх постійними й систематичними — і ви матимете профшколу або й що вище від неї.
Тоді б і голова письменницька не боліла на клопіт: ах, оця студійська маса мені перешкоджає! Мали б спеціяльний кадр письменників-педагогів, як маємо кадр педагогів-художників, музик, співаків, артистів тощо, що присвятили себе цій діяльності.
Ну, а де ж система організації літературних сил? Гадаю, що після всього тут сказаного вона ясна.
Має бути спілка (чи спілки, бо повної єдности тепер, очевидно, досягти важко) пролетарських письменників, що поволі мають у себе всотувати спролетаризовані елементи з письменників селянських і так званих попутників. Має бути також спілка поруч селянських письменників або, вірніше, пролетарсько-селянських (бо селянської ідеології розводити нам нічого, а значить, і об'єднувати за такою ознакою). Ролю й тактику її вище зазначено — то директива компартії. Мають бути й різні групи й групи попутників, що повніше чи менше приймають (чи й зовсім не приймають) гасло диктатури пролетаріяту, до яких ми повинні ставитися по-різному, залежно від їхніх клясових устремлінь:
Відкидаючи антипролетарські й антиреволюційні елементи (тепер зовсім незначні), борючися з новоутвореною ідеологією нової буржуазії серед частини попутників із «зміновіхівського» табору[368] і терпляче ставлячись до проміжних ідеологічних форм, терпляче намагаючись позбутися цих неминуче численних форм у процесі все далі ближчого товариського співробітництва з культурними силами комунізму (Резолюція ЦК РКП § 10).
Кожна з таких спілок чи груп є літературно-громадська організація й клясова, бойова, що захищає інтереси свого громадського колективу своєю зброєю — мистецтвом. Пролетарська серед них бореться за свою гегемонію. Пролетарсько-селянська їй допомагає, як робітземліс і комнезами[369] допомагають індустріяльному пролетаріятові на селі (див. статут «Плугу»), Водночас по всій лінії йде учоба — гострять зброю, відточують леза.
Про попутників... Про попутників я вже сказав і мушу додати тільки одно: частенько «Плугові» накидали й накидають «напостовство»[370], розуміючи під цим вороже ставлення до попутників, політику нещадного й безоглядного знищення, «биття дубиною». Розгорніть офіціяльний орган «Плугу» «Плужанин», найдіть там хоч єдину статтю, що про це нагадувала б. Навпаки, скільки разів у різних висловах повторюється ленінська провідна думка про органічний розвиток пролетарської культури з буржуазної. І не дивно! Ми знаємо, що основний гріх «напостовців», що їм інкримінувалося в літдискусії, був недооцінка ролі селянства в революції. Як може «Плуг», організація революційно-селянська в своїй масі, недооцінювати селянство? Природніше було б грішити в противний бік, але поки що цього ніхто не завважав, хіба той же М. Хвильовий із своїм наклепом про «ідеологію столипінських хуторів» — це вже читачі матимуть щастя побачити в збірці «Проти течії», що ваш покірний слуга за кілька день випустив на ринок[371] (так, по-хорошому, по-папашинському: учись, дитинко, плавати, може, і не потонеш...).
366
Подаємо за першодруком у 7, 8 та 9 числах додатка до газети «Вісті ВУЦВК» — «Культура і Побут» за 1926 р.
367
Інститут Брюсова — Вищий літературно-художній інститут у Москві, чиїм засновником та ректором був В. Брюсов (1873— 1924). Почав діяти в 1921 р. як спеціальний вищий навчальний заклад із трирічним курсом навчання. У 1924 р. йому було надано ім'я В. Брюсова. Після смерті поета-ректора 1925 р. інститут було переведено до Ленінграда, де він невдовзі і припинив своє існування.
368
«Зміновіхівський» табір — йдеться про суспільно-політичну течію в середовищі російської інтелігенції, котра сподівалася на повернення Радянської Росії в загальноєвропейське ідеологічно-економічне русло. Назва походить від емігрантського журналу «Смена вех» (Париж, 1921-1922).
369
Робітзелиіс і комнезами — об'єднання сільських пролетарів: спілка «Робземліс» (профспілка робітників земельного та лісового господарства) та комітет незаможних селян. Комнезами (КНС) були створені декретом ВУЦВК від 9 травня 1920 р. і до 1925 р. фактично були органами влади на селі, потім мали статус громадських організацій.
370
«Напостовство» — походить від назви російського журналу «На посту» (1923-1925), що виходив за редакцією Б. Воліна, Г. Лелевича, С. Родова. Позиція видання вирізнялася різкою негацією щодо попутників, представників інших літгруп, а також щодо культурної спадщини і національних культур інших народів СРСР.
371
Випустив на ринок — йдеться про вихід книги памфлетів М. Хвильового «Думки проти течії» в ДВУ, де головним редактором працював С. Пилипенко.