Одне засмучувало іноді Олеся: він так і не взнав імени запопадливої дівчини. Майнула в його житті легеньким вітерцем і зникла десь на неосяжних просторах радянської землі, маленька працьовита комашинка з великим серцем, повним ущерть невичерпаної материнської любови й жіночої ніжности.
— Як же її ім'я? Звідки вона? Де тепер? Ні, не треба. Так краще. Просто — товариш. Просто — людина. Просила ж бо ще раз на прощання, стискаючи міцно Олесеву руку:
— Адже ви більш ніколи не прийдете до мене, не шукатимете мене? Щоб так лишилось, по-товариському, згода?
І лишилось по-товариському.
10/ХІ 1927 р.
На хіднику[103]
о півлитки бачив людей Михайло, та й то коли близько присунутися до вікна й високо підвести голову. А здаля, з низької табуретки, де він повсякчас сидів, копирсаючись у своїй роботі, видні були самі черевики.
Вранці, щойно розвиднялось, тупали лунко по порожньому хіднику важкі порепані чоботи й двірникова мітла здіймала сіру, в'їдливу куряву. До Михайлового віконця налипали брудні пасмуги тої куряви, жорстка мітла скавчливо шкрябала шибки й вирізьблювала на них химерні візерунки. Вихором мчали повз шибки прим'яті, потоптані недокурки, попалені сірники, клаптики подраного паперу. Іноді до них чіплялось чиєсь гидотне жовто-зелене харкотиння й зліплювало докупи всяку нечисть.
Тоді ж твердим, широким кроком міряли хідник одні за одними прості виворотні чоботи. Грубошкірі, широконосі, місткі, щоб нозі в онучах не муляло.
Над напівсонним містом клично ревли гудки: раз, удруге, десь віддалік завмирала робітнича хода — і Михайло сідав на свою табуретку під підвальним віконцем.
Повз нього швидко дрібтіли по світанковому холодку незграбні черевики служниць-куховарок, щоб за яку годину поволі вертати, наполягаючи на підп'ятки від тягару закупна[104].
Серед цих низьких плискуватих черевиків Михайло іноді помічав високий вигинистий підбор, і обличчя йому хмурніло:
— Не до ноги, дівчино, купила, не до ноги... Не тою стежкою йдеш... Та ясніло воно йому, коли веселою нестриманою гурмою[105], випереджаючи одне одного, тупотіло зухвало діточе взуття. Всяких кольорів, всяких фасонів, всяких обсягів. Онде драні черевички, ґудзики бовтаються, рядом із чистенькими пантофельками — бантик шовковий метеликом. А там шнуровані елегантні полуботки крокують воднораз із здоровецькими чобітьми — носи вгору, бо батьківські, завеликі.
— Разом, разом, дітки, не розходьтесь, товаришуйте, — сантиментально пришіптує Михайло. Самітник він і, як усі самітники, звик сам до себе муркотіти, хоч і не старий іще...
Перебігли жваві ноженята школярні. Зачовгало взуття урядовців. Мало не все на один фасон, куповане по одних крамницях набір та на рати[106]. На низьких покривлених підборах, з розтоптаним плискуватим передом, тонкою витертою підошвою. Поміж ними дешеве різномаїте жіноче взуття урядовок. Зрідка витнуться кокетливі високі півчобітки, пантофельки-лякерки, сіра замшева шкірка.
Поквапливою ходою пройшли службовці. Павза. Михайла довго ніщо не розважає і він поринає ввесь у свою роботу, аж поки щось затінює вікно.
О, знов той біленький кудлатий собачка задрав ніжку! Джигунисті сап'янці[107] його власниці соромливо спиняються. Невидима рука нервово сіпає цепку.
— Повилазили вже собаки з неробами на шпацір[108], — лютує Михайло й додає іронічно, — хто кого водить?
Трохи згодом хідник знов оживлюється перебігом школярських зграйок, далі знов човгають додому службовці — і Михайло знає, що пора обідати.
По обіді на хіднику ніякої системи. Поряд чобіт із дзвінкими острогами мало не сторч стає дамський жовтий черевик. За ними плюскотять чиїсь старечі шкарбани, мов ковзаючись на асфальтовому хіднику. Назустріч повільною ходою, вивертаючи носи, шпацірують дві парі модних джимі[109]. Еге, перед ними дріботять теж дві парі маленьких жіночих пантофельок... Онде, мабуть, шофер чи літун блиснув високими жовтянцями з гетрами. Старчиха шморгає виступцями. Побігла служниця в латаних патинках[110]. Знов гурма дітвори з товстими підошвами і мов оливом наллятими носами, мабуть, на футбол. Студенти, чи що, в ремінчаних ходаках, котрий у карпетках[111], а котрий і на босоніж. Серед них іще хтось у мотузяних постолах. Раптом серед попарного взуття ріже око одна нога в дранті — плигає поніж дерев'яного костура.
103
Уперше оповідання надруковано в журналі «Плужанин» за 1927 р. число 5 (9 — тут і далі поруч з номером журналу «Плужанин» за 1927 р. подаємо уточнення в дужках, оскільки в цей рік часопис виходив і як місячник, і як двотижневе видання). Друкуємо за виданням: Пилипенко С. Тисячі в одиницях: Збірка оповідань / Друге, доповнене видання. — X.: ДВУ, 1929.
107
Джисунисті сап'янці — чобітки з тонкої м'якої шкіри (сап'яну) вишуканого елегантного фасону.