Викривати ці ухили досить важко. Раз — тому, що приховані вони в художній творчості, справі «тонкій», тендітній, завуальованій образами, де автора твору тяжко вишукати за дієвими особами (мовляв, «так у житті буває»). Два — тому, що, коли ці автори й починають виступати в критичній полеміці, рецензіях, маніфестах і т. д., і тут стикаємося з такою неусталеністю й нерозробленістю в марксистській теорії мистецтва, як це ми намагалися показати прикладами в першій частині своєї статті, що й тоді «бика за рога», як це хоче М. Хвильовий, не завжди піймати доводиться (моя особиста думка — ми довго плутатимемось у цих не так уже й потрібних, зрештою, «формулах», аж доки рефлексологія допоможе, і до знайомства з нею кличу теоретиків мистецтва, а також письменницькі лябораторії й студії й окремих творців, що хочуть підвести науковий грунт під свої знання).
На цих справах, очевидно, доведеться спинитися ще не раз, а поки що, щоб не розтягати й без того безсоромно довгу статтю, дам лише приклад для пояснення мого погляду на сучасні ідеологічні ухили, що стали за причину організаційного розбрату.
Беру для аналогії з літдискусією 1925 року дискусію, що протягом цього ж року пережила компартія. Що було в основі цієї останньої дискусії? Загублені революційні перспективи, переляк перед стабілізацією капіталізму на Заході, переляк перед куркулем у нас, недооцінка ролі середнього селянства, зневіра в творчі сили пролетаріяту — все це підкріплювалось претенсією на монопольне право тлумачення Леніна і за висновок мало своєрідні організаційні пропозиції[373].
Виходило все це з ленінградської організації, організації, що завдяки свойому територіяльному становищу одірвана від селянських районів, не почуває їхнього тиску на себе, не зв'язана, як, прикладом, московський, харківський, київський робітник, з приміським селянством родинними зв'язками, «отхожими» промислами тощо. Відци (одна тільки, звичайно, з багатьох причин) ота засуджена від XIV з'їзду компартії позиція, відци загублені перспективи дальшого революційного будівництва, борсання в організаційних плянах.
Аналогічне явище спостерігаємо і в нашій українській літдискусії. По черзі й паралельно до сказаного вище ставка на азіятський ренесанс у той час, коли революційний рух східних народів є лише частка загального, а відродження Сходу — лише знаряддя для перевороту на Заході, і саме з цього у прийдешньому вільного Заходу маємо ми чекати на новий підйом культури, культури вже пролетарської, тим часом як селянський Схід ще довгі десятиліття нидітиме в азіятчині. Надання напівграмотній Україні, де ми ще з плянами ліквідації тієї неграмотности пораємося, месіяністської ролі — все це молодечий запал, а не реальні, продумані перспективи.
Далі і переляк перед Европою і «європейками» (термін позичаю в К. Буревія[374]), розмови про «столипінські хутори», уперте замовчування необхідности існування спілки селянських письменників, бажання створити «гуртки культурної самоосвіти» замість літературно-громадських організацій, ходження манівцями коло проблеми втягання в літературу робітничого молодняка — все це з монополізованим правом на тлумачення Плеханова[375] і із своєрідними організаційними висновками. Цією аналогією я не хочу сказати, що гріхи ленінградської опозиції є гріхи й «академіків». Це — паралель, порівняння, оте саме, що «кульгає».
Але воно, сподіваюся, допоможе мені вияснити ще одне, вже останнє питання: чому позиція «Плугу» проти колишньої позиції «Гарту» й теперішньої ВАПЛІТЕ збирала майже завжди більшість голосів і вважали її люди компетентні за витриманішу, яснішу й вірнішу, не зважаючи на те, що «Плуг» — організація пролетарсько-селянська, а ті іменуються пролетарськими? Чому саме в цих пролетарських організаціях більші організаційні кризи, метушня, несталість, а «Плуг» «міцно стоїть на своїх ногах»?
Відповідь, на мою думку, можна дати таку: сталість, не нервовість, твердість організаційна бува тоді, коли ясна мета, ясні перспективи, хоч би найближчі. Тоді й спокійна творча праця. Тоді й дружний колектив. Все це, звичайно тоді, коли його збудовано на твердому соціяльно-економічному ґрунті, на тривкій громадській базі, — ось це в «Плузі» є, а в пролетарських організаціях українських нема (головним чином саме через те, що вони українські, а культурна робота серед робітництва українською мовою щойно розпочинається).
373
Відсилаємо т. т., що цікавляться цією справою, до нового — другого — збірника Академії Мистецтв «Искусство», Ленінград, 1926. Зауважуємо також, що з 1 книжки 1926 року найкращий критичний журнал у Союзі «Печать и Революция» розпочав спеціяльний розділ дискусійний у справах теорії мистецтва (прим, автора).
374
Буревій (Буровій) Кость (справжнє прізвище — Сопляков; 1888-1934) — поет, сатирик, публіцист і політичний діяч. Політичний в'язень за царату, активний член Російської партії соціалістів-революціонерів, зокрема її правого крила. На політичному процесі 1922 р. проти есерів був амністований. Друкувався також під псевдонімами Нахтенборген, Варвара Жукова, Едвард Стріха. У розпал дискусії виходить його книга «Европа чи Росія? Про шляхи розвитку сучасної літератури» (Москва, 1926), на яку Сергій Пилипенко написав рецензію. Репресований.