Тим часом завжди треба пам'ятати за те ленінське кільце, що за нього вхопившись, можна витягти весь ланцюг. Коли письменник знає те кільце, він розрізняє позитивні й негативні явища побуту, бачить відповідність і невідповідність їх до революційних перспектив, тямить, що радити і що не радити читачам, — одне слово, не пливе в житті, а стає активним чинником його, не шукає тем, розгубившись у фактах, а свідомо намічає їх собі, підбираючи для них факти...
На плужанському терені праці, на селі, це кільце ясніше, ніж у місті. Це кооперація в усіх її найрізнорідніших формах. Вона є основна тепер «тема» життя селянського, вона стає поволі й основною темою сільської літератури, витісняючи теми збройної громадянської війни. Гасло боротьби за новий побут, де на першому місці стоїть кооперування, гасло просте й ясне, в усій своїй складності й трудності переведення в життя. Тому й ідеологічних ухилів у плужан, як революційно-селянських письменників, спостерігається менше: найближчі перспективи революційного будівництва для них ясніші й безсумнівніші. Інша річ, звичайно, коли б поспитати їх про перспективи дальші або про те, що виходить за межі сільських тем. Там, безперечно, вони наплутали б більше.
Пролетарському письменникові гірше: велетенське місто постає перед ним з усією складністю своїх соціяльно-економічних процесів, з лабіринтом переплутаних побутових явищ, із скрученим у клубок ланцюгом людських взаємин, серед яких важко винайти рятівниче ленінське кільце. Поруч кооперації постає величезна проблема соціялістичної державної промисловости, боротьба з розвиненими й складними формами непу і т. д. І не диво, що часто-густо пролетарський письменник блукає в цих питаннях, не знає, на яку ступити, з чого почати й до чого довести, губить революційні перспективи.
Все це, звичайно, можна доказати на творчості хоч би того ж тов. Хвильового. Він у своїх новелях різко, нещадно бичує міщанство в нашому побуті, дає низку яскравих негативних постатей, а натомість... натомість туманно пророкує про «невідомі обрії загірньої комуни». І все це нервово, поквапливо, з тими «ливами-переливами душевними», що з них він глузував, відповідаючи Гр. Яковенкові[376], пишучи свого «Першого листа до молодої молоди»[377].
Я не зрікаюся того, що колись (у «Червоному Шляху» № 1 за 1923 рік) писав про Хвильового-новеліста (ст. «По бур'янах революції»), як це М. Хвильовий зробив із своєю оцінкою В. Поліщука[378]. Я й тепер згодний полемізувати з тими, хто доказуватиме, що «Хвильовий лишився перед лицем неоспіваного пролетаріяту» (В. Коряк, збірничок «6 і 6»), хоч після останніх його творів міг би багато дечого додати до тодішньої своєї аналізи, а саме: я вважаю, що твори з елементами сатири (а такі є твори М. Хвильового) є двогостра зброя. Читачеві-революціонерові вони, показуючи болячки сучасного життя, розпалюють бажання загоїти їх, читачеві-контрреволюціонерові — роз'ятрити. Недурно деякі новелі М. Хвильового залюбки передруковують у білій пресі (Донцов[379] тощо) з приміткою: «Бачите, як цей комуніст своє радянське суспільство паплюжить!»
Згадую це тут, наприкінці статті, тому що нашу літдискусію біла преса вже підхопила і, звичайно, тлумачить по-свойому: бач, мовляв, комуністи один одному в морду плюють. Гаразд! Скоро наша візьме! Висновки з цього ясні.
Згадую й тому, що саме оцінка, що дав Гр. Яковенко влітку минулого року оповіданню «Я» М. Хвильового, спричинилася casus'oм belli[380], що роздратував письменницьку братію і... аж досі. А коли ж кінець сварці?
Резюмую. Проблему організації літературних сил на Україні не розв'язати, доки не розв'язані будуть ідеологічні суперечки. Ідеологічні суперечки у різній оцінці революційних перспектив. Ці перспективи відшукати — треба звертатися до компартії й укріпляти свій зв'язок з пролетарськими масами, звідти брати свіжі загартовані елементи. Поруч пролетарської на Україні має існувати допоміжна пролетарсько-селянська організація письменників. З «попутниками» треба поводитись обережно і поволі втягати їх у революційне будівництво. Гуртки культурної самоосвіти є інститут, незалежний від письменницьких організацій, що з ними змішувати не доводиться. Натомість навколо літорганізацій мають концентруватися літгуртки початкуючої молоді. І «верхи», і «низи» літературні головну увагу мають звернути на свою кваліфікацію, дбати про профосвіту, дбати про своє матеріяльне забезпечення організованим професійним шляхом. Справа організації марксистської критики ще й досі не врегульована, її настирливо вимагає життя. Марксистські кола повинні зацікавитися нерозробленою досі теорією мистецтва і, озброївшись даними сучасної науки, зокрема рефлексології, усталити цю справу. Чергова також справа — профлітосвіта.
376
Яковенко Григорій (1895-1940?) — письменник, член Спілки селянських письменників «Плуг». У статті «Про критиків і критику в літературі» («К[ультура] і П[обут]», 1925, ч. 17) виступив проти «олімпійства» в літературі, що й стало формальною причиною літературної дискусії. Арештований 1935 р. Подальша доля невідома.
377
Пишучи свого «Першого листа до молодої молоди» — йдеться про памфлет М. Хвильового «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших „просвітян“».
378
Із своєю оцінкою В. Поліщука — йдеться про доволі некоректну переоцінку М. Хвильовим творчого доробку В. Поліщука у памфлеті «„Ахтанабіль“ сучасности, або Валеріан Поліщук у ролі лектора Комуністичного університету», особливо коли порівняти з тим, що писав М. Тростянецький (він же М. Хвильовий) про перші збірки поета в статті «Перші соняшні вибухи» (1921 р.). На що й вказує С. Пилипенко.
379
Донцов Дмитро (1883-1973) — критик, публіцист, політичний діяч. У 1922-1939 рр. редактор «Літературно-наукового вісника» (Львів), який у 1925-1926 рр. передрукував кілька творів Миколи Хвильового.