Михайло кривиться й зиркає на свій протез. Через те й шевцювати почав. Інвалідом став, і багато в нього, каліки, зла і ніжности до людей. Зла до здорових, самовдоволених, ніжности до прибитих долею, занедбаних. Та майже не бачить Михайло людей — самі ноги, саме взуття. Ввесь світ йому тепер у тім тьмянім віконці. Сидить на табуретці, на другу, низеньку, протеза поклав, притиснув між колінами (одне штучне) чийсь чобіт дірявий, стукає молотком, зашилює шилом, смикає дратву, а сам усе в віконце поглядає, годується вражіннями.
Коли-не-коли зазирне замовник, перекинеться кількома фразами, відлічить грошей — і знов самотніє скарлючена постать каліки-шевця, цокає молоток, шворгає дратва, нечутно коливаються думки.
Добре влітку, погано, нудно взимку. Замерзне віконце, вкриється химерною папороттю. Глухо скриплять на зледенілому хіднику невидимі ноги. Нічого не вбачиш, навіть у підвалі такі сутінки, що без світла не спрацюєш.
По кутках уранці сідає сива наморозь і розпливається вдень темними плямами.
Тоскно тоді Михайлові. Доводиться жити лише спогадами про нерадісне дитинство, тяжку працю, своє каліцтво.
— Що ж, — пригадує він чиїсь слова, — боротьба жертов неабияких просить.
Доля йому судила бути одною з тих жертов. Нехай. Він не в претензії. От тільки кепсько, що лід на вікні світ застує. Коли б весна мерщій.
Прийшла й весна і принесла шевцеві багато радощів, багато й смутку.
Він давно їх нагледів, ці маненькі чорні черевички з широким носом і низькими, твердими закаблуками. Такі черевики носять тільки сільські дівчата, виряджаючись десь на свято чи на гулянку. Про це свідчили й смугляві ноги з тонким волосінням, що ясніло золотом на сонці. Ці голі пружинисті ноги миттю виблискували перед Михайловим вікном, а за скілька хвилин знову вертали десь назад торопко й жваво. Він бачив їх уранці, бачив удень, бачив і пізно ввечері, коли навпроти на хіднику засвічувався електричний ліхтар.
Мабуть, десь близько, може, саме в цій великій кам'яниці живе, і вередливі хазяї ганяють щоразу до крамнички, абощо...
Без утоми, в такт розміреним рухам шевця, працювала думка Михайлова, малюючи образ невідомої дівчини, що принесла десь із запашних полів ці здоров'ям налляті ноги в чорних, грубих черевиках.
Без утоми, з ясно-блакитного ранку до похмурої пізньої ночі сновигала моторно дівчина, не знаючи, що з підвалу її рухи стежать запитливі очі невідомої людини.
Безтурботно цокотять черевички хідником, твердо ступаючи цілою ногою, посміхаючись з весняних калюж, весняної слизоти. Їхній веселий цокіт збадьорює Михайла. Він мимоволі міняє темп своєї праці, рука швидше метляє туди й сюди, а в такт праці міниться й думка. Швець згадує одинокі щасливі хвилини зі свого лиходенного життя, хвилини розради й утіхи. Згадує, як спіткав колись та уподобав дівчину, як мріяли вони зажити сумирно й щасно, як солодкомлосні були їх спіткання...
А чорні черевички самі й самі... Та як не бути самим — ай часинки своєї, все на послугах.
Он ізнов кудись поспішають. Певно, не в своїй справі, не для себе. А може, й для себе, адже сьогодні, здається, неділя. Невже хоч раз на тиждень не підуть вони, куди схочуть? Щезли. Нема.
Михайло бере різака й трохи підстругує нову колодку. Тверде дерево зразу не піддається, потім падає м'якими стружками на підлогу.
Другої неділі перед вікном спинилися густо наваксовані рантові чоботи[112]. Постояли трохи, відійшли, знову стовбичать. На хідник падають шкоринки з насіння.
За якийсь час коло них з'являються чорні черевички — і фонтан насіння подвоюється.
Михайло радіє. Михайло лукаво посміхається й обережно розгладжує шкарубку штуку хромової шкірки.
З тихою батьківською немов радістю стежить він, як щонеділі вистоюють поряд якусь часинку простенькі черевички й непретензійні чоботи.
Поглядає скоса в віконце, ласкавить обличчя привітною усмішкою і твердим рухом кроїть лискучу, гостропашну шкірку. Будуть комусь чобітки «на ять»!
Шпарке було літо. Асфальт на хіднику став, мов смола, м'який. На рівній поверхні більшими й меншими цятками повибивали закаблуки ямки. Після дощу довго в них стояла вода й дрочила горобців, що ніяк не влучали хвилинки до неї дібратись. Ох, ці люди — і чого б то їм у таку спеку вештатися без пуття?
112
Рантові чоботи — з вузенькою смужкою шкіри, що пришивається, з'єднуючи верх взуття з підошвою.