Міщанське оточення спричинилося до розвитку глибокого індивідуалізму, який і позначився в моїх писаннях.
Твір, якого надсилаю при цьому, являється першою спробою соціальних мотивів.
Бажаю вступити до «Плугу» тому, що надіюсь тут викувати в собі міцну пролетарську ідеологію.
Що бачимо з цієї щирої — мало хто так щиро напише, чи не правда? — заяви, де Д. Гуменна визнає, що їй загрожувала тоді, 1923 року, міщанська ідеологія, що їй потрібна товариська підтримка, напутництво. Чи здобула вона їх? Мусимо визнати, що — ні чи майже ні... Почавши демонструватися в часописах коротенькими оповіданнячками-малюнками з сільського життя, аж ніяк не графоманського ґатунку і ніяк не нижче тих, що й тепер залюбки надрукує наша радянська преса, Д. Гуменна зустріла несподівано різку й брутальну образу в формі одної безглуздої і безвідповідальної рецензії. Якщо письменник, що набув собі ім'я — і той копилиться іноді від таких виступів і гірко викликає: та коли ж, нарешті, буде управа на цих рецензентів, коли буде критика критики і якісь невідомі інколи ініціяли не будуть останньою безапеляційною інстанцією, останнім громадським, публічним присудом тяжкої письменницької праці? — якщо на видатного письменника такі голобельні стусани діють подеколи гостро-вразливо, зденервовують, знеохочують, забивають у глухий кут, безпорадний і безвихідний, то початківця ці перші оцінки першої праці вражають особливо боляче. Ми знаємо з історії літератури приклади, як навіть видатні письменники кидали на багато літ свою працю або й зовсім відходили від літератури, міняли мову, жанр, спотикалися на своїм творчім шляху. Я особисто гадаю, що майже усій нашій сучасній критиці можна кинути одне загальне обвинувачення — вона часто не дивиться очима пролетарського читача, не з точки зору цього читача, розцінює твори і ставить свій присуд залежно від поглядів вузького кола верхівки радянського суспільства, часто засуджує те, що читач, масовий пролетарський читач, залюбки приймає і вихвалює, і, навпаки, вихвалює те, що цьому читачеві не до вподоби, чого він не хоче, не розуміє.
Причина похибок сучасної критики — у відсутності зв'язку її з найпершим і найліпшим критиком нашим — робітником і селянином. Не тим, що тільки стоїть коло верстату або ходить за плугом, але тим, що, крім цього, бере книжки в бібліотеці, заходить у клюб, сельбуд, читальню — бо це і є масовий робітничо-селянський читач, наша основна культурна сила, що перебудовує суспільство, що висовує з-поміж себе нову радянську інтелігенцію, що дає в компартію нові сотні тисяч членів...
Вертаємо до теми. Не знайшла Д. Гуменна товариського відгуку на свої перші письменницькі кроки, необережна рука не того критика, що про нього ми мріємо в попередніх рядках, брутально пхнула її — і вибила з життьової колії. Самолюбна дівчина кидає літературну працю, виходить з «Плугу», вирішує йти вчителювати, живе на 16 карб, на місяць, підтягаючи за «репетитора» заможних дітей, півголодна, на одному обіді сидячи, вивчає німецьку, французьку мови, пробує перекладати і т. д., і т. д. — сумна й неодиночна історія з нашої дійсности. Нелегко дається плужанам знову притягти її в своє коло і дати можливість використати літо 1928 року для літературної праці. Цього ж літа багато наших письменників побувало за кордоном, на далекому Мурмані, Алтаю, Кавказі, Криму, — Д. Гуменна обрала собі інший, відмінний маршрут: пішки пішла по селах, вишукуючи комуни, колективи, придивляючись до їхнього життя. Внаслідок цієї подорожі з'явилися на сторінках «Плуга» художні нариси «Листи з Степової України», що на долю їх випала тепер неабияка суспільна увага і що стали за привід написати й цю статтю. Два моменти забрали цю увагу й мусять бути нами висвітлені: політична помилка, що її допустилася Д. Гуменна, змальовуючи сучасне радянське село, і, по-друге, епізод із обвинуваченням відомого російського письменника Ф. Гладкова[546] в невірному ставленні до розв'язання національної справи на Україні. Ці моменти вже мають багато документальних відгуків, цілу, так би мовити, «літературу», хоч «Листи з Степової України» ще не закінчені і в розпорядженні редакції є виготуване до друку їх продовження. Але гострота відгуків, сполучена до того і з певними обвинуваченнями на адресу нашої редакції за те, що вмістила «Листи» в такому виді, спонукають нас, не чекаючи кінця твору, висвітлити перед читачем указані моменти.
546
Гладков Федір (1883-1958) — російський письменник. З 1923 р. член літературної групи «Кузница».