Вибрані твори

__________

А «Синя трясовина» — теж добре, бо трясовина. Тільки синій — це ще мудрий, той, хто дивиться глибоко. А трясовина — зверху.

[Рецензія на книгу Ю.Шпола «Верхи».] [635]

Юльян Шпол. Верхи. — Видавництво «Гольфштрем». Київ — Москва — Берлін, 1923, стор. 48

«Автор мав нещастя жити, як усі: — од колиски аж до 20 з гаком літ. Бовтався в настроях. Низав їх на віршований спис. Нанизане, потасувавши, видає», — отаке пробачіння Юльян Шпол дає в «Ante scriptum» до «Верхи». А звичайно, пробачіння, бо як же:

«Книжку свою колупаю, щоб молотом блазнів по скронях». (48).

Це — жадалося б. А насправді:

Скрізь трупи.
Між трупів я.
Лунає дзвін
Переходової доби.
Розчавлені гади
Йорзають по спині.
Всі в синьому.
Сині (с. 18).

Отож — яким молотом? Яким молотом, коли:

...в мені —
Занімілих мук
Скривавлена рілля
І благання на голову
Кія... (с. 24).

Та-а-ак... Сам кія хоче. А чому? Ось:

Рили ми, рили...
Вистьобали весь піт із жил, —
А пиката перекупка
Прийшла і сіла, —
Заялозила в сало
Обрійний порив (с. 25).

Хоче, не хоче скиглінь. Хоче, не хоче свиснути весні привіт,

Хоч в душі моїй осінь,
Хоч гострий ніж
Вже підрізав мій гніт (с. 4).

От через що бовтається в настроях і має нещастя жити (тільки не так, як усі). І пояснює (звідки непевність):

Вимученими стежками
Прийшов я з степу (с. 5).

Тим часом:

Хто вийшов з лісу —
Не розірве запони
До віків заліза (с. 18).

І частенько мріє про питомі ліси й степи:

Сповийте мене
На луках з озерцями,
Встроміть у серце
Зимову парасоль:
Я заспіваю вам
Пісню серця,
І зацвіте трояндами
У ваших душах
Квасоля (с. 28).

Чи там квасоля, чи ні, а сільська лірика Шполові вигравається в місті кремізному, загарцьованому, засмоктаному, запльованому (ач, як він його?). Я, каже, общипаний куродрап, «тобі в пащу кладу свою розкуйовджену голову». Ще й заспокоює себе:

Нічого.
То нічого,
Що душа в бур'янах (с. 42).

Хе! то Хвильовий ба-а-агато тих бур'янів революції бачить. І виходить з того:

А пісня все та ж, стара.
Хоч на вид вже й нові дудочки (с. 25).

(Це він про сучасність, а ми — про нього). Інтелігентсько-степова душа бунтує проти сучасности (одразу до Марса не долетіли). І кортить їй:

Засатаніло осталить
Гостряк
На дружинну жвачку.
Ех (зуби, що скалить) —
В зуби...
Щоб:
Кряк і...
Рачки... (С. 26).

А чи страшно? Ось Шпол ударить. Ось ударить.

— Ні!

Ні, бо не «Верхи», а «Рачки».

А хто рачки, того кієм —

Устань! Верхи на життя сідай.

Post scriptum (він — ante, а ми — post, — теж пробачіння). Кажуть: треба про форму. А читали футуристів? Ну? Каже ж сам, що ніби й нові дудочки, а пісня стара. Кому що, а про мене отаке, мабуть, краще (це із цілої, скажемо, поеми тощо):

Спали пахи степові.
Запахло заводською будкою.
Слали пісню дударі,
Як в'їзжали тупко.
Що попереду та засмаглі руки,
А позаду та порепані. —
Гей, держись там, ти!., вгорі!
Що?!., смієшся?..
Засмієшся ти на кутні!..
Клацали.
Бухкали.
Далі.
Аж поки чорнява Галя
Прийшла зі степу до міста:
Чи не чути од милого
Та про себе вісти... (с. 40).

Скажуть: може, від того до вподоби, що тут таки верхи? Не знаю. Може. А про те — це люд читатиме. А все — ні. От і форма. Шукайте її. Нанизуйте на віршований спис. І нанизане, потасувавши, видавайте. А там розберем. Без нової теорії. Бо ж дудочки старі. Пісні нові. Дудочки оновляться. І не навпаки. І не рачки. Бо рачкоформа буде.

635

Подаємо за першодруком у 4-5 числі журналу «Червоний Шлях» за 1923 р.