Він був старший від Созона, і нужденне життя глибоко зборознило все обличчя, присипало передчасною намороззю волосся й вигорбатило похилу спину. Жилаві вузлуваті руки повсякчас рухалися, незвиклі до супокою.
Не часто брати бачились. Хіба, як родинне свято або лихо прикрутить. Без діла один до одного не заходили.
Чув Созон, що й цього разу Никін завітав не задурно. Певно, якийсь клопіт має.
Та не відразу селянин своєї справи доходить. Звик манівцями їздити, битого брукованого шляху боїться. Коні, мовляв, нековані, ще й вісь дерев'яна...
— А що, ярмарок удалий, Созоне?
— Та нічого...
— Ех, і крам тепер не поцінний! Тяжке життя пішло.
— А коли воно легке було? За панів, чи що?
— Та ні, тепер ніби кращає. Це я за себе кажу.
— Хіба що?
— Не знаю-бо, чи весни із своїм збіжжям діждуся. Вже й картоплю мало не всю вигріб.
— Погано... А Григор — так-таки нічого й не робить?
— Та бач, і йому чоботи нові справити треба. Хоч до роботи, хоч на вулицю. Хлопець десь молодий, пожирувати хоче.
— Щось дуже він у тебе жирує. Вже люди жаліються.
— Або що?
— Та так, бешкетують хлопці на селі і він колобродить. Дивись, щоб не накликав лиха на твою голову.
Похнюпивсь Никін, помовчав. Гірка, видимо, була для нього ця розмова. Покрутив шапку в руках, долі дивиться, знов питає:
— Ну, а волики спродав добре, Созоне? Як надіявсь?
— Та спродав... Тепер хоч сам у плуга впрягайсь.
— Проте нову хату матимеш, хазяйку собі візьмеш до сиріт.
— Матиму пухиря на лобі, — злісно проказав Созон, аж плюнувши спересердя.
— Хіба ж мало дали? Адже три сотні збиравсь узяти. Тож і я думав, — чи не позичиш дозимувати...
— Як сам дозимую... Ет, однаково від людей не вкриєш!.. Пограбовано мене, — чуєш?
— Та що ти? Де? Хто?
— Не скажу, брате, не можу... Вб'ють, як викажу, загрожувались.
— То не кажи хто, кажи як.
Переповів Созон свою пригоду братові, сам сердито на нього зиркає, аж Никонові ніяково:
«Наче і я в чомусь винний, наче й на мене зле серце має. Хіба за те, що позичатися прийшов під лиху годину?»
Ще нижче понурився він, не відказав нічого, а далі й прощатись почав.
— Вибач, — каже, — що прийшов турбувати. Тільки ж справді сутужно мені, та й Григорові таки чобіт треба. Вже давно мені голову морочить. «Хочете, каже, щоб гарну невістку колись у хату привів, — гарно й мене держіть». Отож я й думав...
— Гиндики теж думають, — уже зовсім із люттю перепинив Созон і так глянув на брата, що той мовчки за клямку й подавсь на свій куток.
Сира, непривітна, ще гірша за Созонову, була в Никона хата.
Заліз він на піч, нап'яв на себе яке було дрантя, лежить горілиць і тче нудні, безпорадні селянські думи. Як жити? Як менше їсти? Кому свої труджені руки продати? Чи не краще геть ік лихій годині землю покинути та й податися десь сторожувати абощо? Гадав від брата підмогу мати, тепер, диви, ще й йому підпомагати доведеться — адже купка сиріт у нього... Де ж то Григора так довго нема? Десь знов загуляв, либонь. Мало совісти в хлопця, ой, мало... Карає доля, а за що — піди, второпай... Та й Созона скарав якийсь злодій безневинного. Не з куркулів же він, не з дуків. Скільки років тих бичків годував, а тепер що — став харпаком[125] безпросвітнім, безнадійним.
Чорною галиччю думки кружляють, кракають. Голодні, журні, безпорадні. І голова Никонові здається гніздом гав'ячим, кострубатим, незугарним, із продувами між сяк-так покладених гіллячок. Холодне, чорне, непривітне. Гойдається в розколині на голому рипливому дереві, прокинеться з різким криком ґава, зірветься, заплискає стривожено крилами, знов учепиться гачкуватими лазурями в суху зледенілу гіллячку. Немає покою, немає розради... Без кінця, без краю тягнеться вітряна, зимова сільська ніч. Без кінця, без краю кружляють зловісні думки в стомленому мозку Никоновому. Болить, ниє натруджене тіло.
Десь люто валують собаки, дико гигочуть у нічній тиші хлопці. Ех, хлопці, хлопці! Багато серед них є бур'яну. Вже не вперше в Лукашівці грабують людей. Ото й до Созона черга дійшла. Розбестились злодії. Бояться їх люди. Влада ще молода, на селі не встояна — чи давно від бандитських «партій» життя не було? Одні махнівці чого наробили...
Безладно плутаються образи в змученій голові. Хилитаються лапаті бур'яни, з них визирають хижі голови круків, зловісно крякають, широко роззявляють чорні дзьоби. Дужий подув холодного вітру — і ціла їх зграя вривається в убогу хатину. За ними женуться хлопці, на чолі — Григор, гидко лається...