Всіх членів «Плугу» Секретаріят закликає, вступивши в новоутворену єдину спілку радянських письменників, бути її активними членами, сумлінно виконувати партійні директиви й брати активну участь своєю творчістю в потужному розгортанні соціялістичного будівництва, в переможній боротьбі пролетаріяту за створення безклясового суспільства, за світову революцію, за перемогу комунізму в усьому світі.
Обвинувальний висновок[792]
У 1933 році ДПУ УСРР розгромлено контрреволюційну диверсійно-повстанську й шпигунську «Українську військову організацію» (УВО)[793].
Після розгрому основних кадрів цієї організації її залишки перешикували свої лави й знову повели запеклу боротьбу проти Радянської влади.
Прагнучи підняти дух задля активної боротьби, вціліла частина організації за директивами закордонного центру УВО визначила основним методом боротьби індивідуальний терор проти керівників партії й Радянської влади.
Для здійснення терористичних актів проти керівників партії на Україні була створена низка бойових терористичних трійок, ліквідованих ДПУ УСРР на момент підготовки терористичних актів.
За цією справою арештований і притягнутий як обвинувачуваний
Пилипенко Сергій Володимирович.
Проведеним у справі слідством встановлено:
Пилипенко С. В. народився 1891 року в родині сільського вчителя. Перебуваючи в Київській гімназії, в 1908 році став членом ПСР[794].
У 1914 році був мобілізований до царської армії рядовим, брав участь в імперіялістичній війні й до початку лютневої революції мав чин капітана та за бойові заслуги нагороджений всіма обер-офіцерськими орденами — Анни, Володимира й ін.
У березні 1917 року оформився членом УПРС[795] і послідовно обирався членом комітетів (солдатських та есерівських)— полкового, дивізійного 12-ї армії й Північно-Ризького фронту.
Редагував націоналістичну газету «Український голос», що підтримувала Центральну Раду[796].
Після демобілізації в 1918 році повернувся до Києва, долучився до групи УПРС, що гуртувалася навколо газети «Народна воля». Був редактором цієї газети до кінця зазначеного року.
Брав участь у нараді «Національного союзу» при Директорії[797] у Вінниці з питань програми Трудового Конгресу[798]. Нарада була організована з ініціятиви Винниченка.
Під час відступу червоноармійських частин із Чернігова, перебуваючи на посаді начальника гарнізону, зі своєї ініціятиви залишився в тилу білих і створив партизанський загін.
Однак на початку операції зв'язався з політбандою Несмєянова[799] й упродовж двох тижнів діяв з нею в районі Київ — Житомир, прагнучи пробитися до Махна в південні степи.
Потім приєднався до Волинської петлюрівської бригади[800] й був зарахований туди в команду зв'язку.
У 1920 році познайомився із братами Касяненками[801], Лапчинським[802], Куликом[803] та ін., котрі утворили групу федералістів[804]. Ці особи зробили на нього певний політичний вплив.
Цього ж року, після закінчення 5-ї всеукраїнської партійної конференції, у якій Пилипенко брав участь як делегат, був арештований Харківською Губчека й притягувався до відповідальності за участь у політбанді Несмєянова. У результаті розслідування йому було заборонено займати відповідальні посади впродовж 6 місяців.
У 1922 році з молоді створив ініціятивну групу для організації «Спілки Селянських Письменників» — «Плуг», що згодом зосередила значні контрреволюційні кадри й фактично перетворилася у відгалуження контрреволюційної організації з великою периферією.
Пилипенко не йшов з контрреволюційного підпілля й вів контрреволюційну роботу до дня арешту, починаючи від випуску й протягування української шовіністичної літературної продукції й кінчаючи безпосереднім формуванням контрреволюційних кадрів з метою повстання. Особливу активність він виявив за останні три роки, коли працював директором Харківського інституту ім. Шевченка[805].
792
Обвинувальний висновок слідчої справи ДПУ № 737 зберігається в Центральному державному архіві громадських об'єднань (Ф. 263. — On. 1. — Спр. 44228. — Т. 7. — Арк. 86-90). Подаємо в перекладі з російської мови за копією, що знаходиться в особистому фонді Сергія Пилипенка музейного комплексу Харківської національної академії міського господарства (інв. 947; оф. 406; ІФП. 132).
793
«Українська військова організація» (УВО) — сфальсифікована ДПУ справа з метою знищення української еліти. Назва належала реальній нелегальній військовій революційно-політичній формації, що діяла в 1920-х — на початку 1930-х рр. у Галичині, а також у Чехо-Словаччині та Німеччині.
797
Директорія — уряд в Україні, створений у листопаді 1918 р. На чолі спершу був В. Винниченко, з лютого 1919 — С. Петлюра. Припинила своє існування на початку 1921 р.
798
Брав участь у нараді «Національного союзу» при Директорії у Вінниці з питань програми Трудового Конгресу — йдеться про підготовчу нараду, проведену Директорією з представниками різних партій на початку грудня 1918 р.
799
Зв'язався з політбандою Несмєянова — йдеться про одного з лідерів правих есерів В. Несмєянова. Праві есери вороже зустріли прихід більшовиків до влади, у 1918-1920 рр. організовували повстання, вели збройну боротьбу, висуваючи при тому гасло «Ради без комуністів». Ім'я Несмєянова фігурувало на політичному процесі проти есерів 1922 р.
800
Приєднався до Волинської петлюрівської бригади — йдеться про бригаду, організовану О. Волохом (1886-1937; арештований 1933 р.) з частин, що повстали проти рішення Головного Отамана С. Петлюри про передислокацію військ на територію Польщі. Військовий підрозділ був підпорядкований ЦК УКП (боротьбистів), у лютому 1920 р. увійшов до складу Червоної армії.
801
Брати Касяненки — маються на увазі зокрема: Касяненко Григорій (1891-?), член Центральної Ради, авіаконструктор; Касяненко Євген (1889-1937), член Центральної Ради від УСДРП, з 1918 р. — в КП(б)У, з 1925 р. — редактор газети «Вісті ВУЦВК». Загинули в роки репресій. Також відомі ще два брати цієї родини — Андрій (1886-1942?) та Іван. Разом з Євгеном вони увійшли в історію літакобудування як конструктори перших винищувачів.
802
Лапчинський Георгій (Юрій; 1887-1938) — революціонер, партійний та державний діяч, росіянин за походженням та місцем народження. Один із засновників КП(б)У. Обстоював необхідність створення окремої Української комуністичної партії, підпорядкованої безпосередньо Комінтерну, та об'єднання України з іншими соціалістичними республіками виключно на федеративних засадах. За свої погляди був звинувачений у «федералізмі» та двічі виключений з КП(б)У. У 1920 р. вступив до УКП, увійшов до ЦК партії, однак 1922 р. вийшов із ЦК та припинив активну політичну діяльність. Працював у Варшаві та Берліні представником Українського Червоного Хреста та Державного видавництва України (1920-1925). Згодом — директор кінофабрики в Одесі. З 1928 р. і до арешту у 1935 р. перебував на дипломатичній службі, займав високі державні посади.
803
Кулик — ймовірно, Кулик Іван (Ізраїль; 1897-1937) — партійний і громадський діяч, поет, прозаїк, перекладач, критик. У 1914 р. разом з родиною виїхав до США. Працював на фабриках і шахтах Пенсільванії. 1914 р. вступив до РСДРП(б). Навесні 1917 р. через Далекий Схід і Сибір повернувся в Україну. У Києві став членом місцевого воєнно-революційного комітету (до складу якого належав і Сергій Пилипенко). У грудні 1917 р. його обрано членом ЦВК Рад і першого Радянського уряду України (очолив народний секретаріат закордонних справ). Виступав також під псевдонімами Р. Ролінато, Василь Роленко. Репресований.
804
Утворили групу федералістів — група комуністів у КП(б)У на чолі з Г. Лапчинським у 1919-1920 рр. «Федералісти» наголошували на вагомості національного питання і різко протестували проти його ігнорування більшовиками, одночасно не меншу увагу приділяючи боротьбі проти великоросійського націоналізму. Прагнули до створення нової Комуністичної партії України, яка стала б цілком самостійною партією і секцією Інтернаціоналу (до неї мали входити «всі дійсно комуністичні сили в Україні, включаючи УКП(б) та УПСР(б)»), формування українських військових частин та відстоювали економічну самостійність України, що передбачало безпосереднє підпорядкуваня українського раднаргоспу українському уряду.
805
За останні три роки, коли працював директором Харківського інституту ім. Шевченка — тобто коли С. Пилипенко офіційно почав виконувати функції директора. Фактично він їх виконував з часу заснування Інституту.