Плужанські вечори ставали щораз цікавішими. Адже там, крім початківців, виступали іноді й відомі поети та прозаїки, а також мовознавці, критики. Пригадуються мені такі вчені, як Білецький, Синявський[834], Плевако[835], критик Коряк. Одначе масовим відвідувачем вечорів була молодь, переважно студенти різних вузів. Приходили і червоноармійці. Це була дуже цікава публіка, жадібна до знань, що хапала їх усюди, де тільки можна було, отже, і на плужанських вечірках.
Тут можна було деколи побачити — хоч і не плужанина, але прихильника «Плуга» — Остапа Вишню, який на прохання публіки читав іноді свої гуморески. Приходив сюди і молодий талановитий карикатурист Олександр Довженко, чиї шаржі на Копиленка, Сосюру, Паніва та самого Пилипенка вражали точністю й дотепністю.
Неначе зараз перед очима бачу і тодішнього «Сашка». Вище середнього росту, красивий, худорлявий, веселий, товариський. З його обличчя просвічував талант. Так принаймні мені здавалось. Одного вечора я побачив і почув Павла Тичину. Павло Григорович читав свого вірша «Вітер з України». Я був глибоко вражений і зворушений. Усім полонила мене ця людина: і своїм ніжним блідим обличчям в пенсне (він чимось нагадував Чехова), і тихим голосом, що примусив завмерти зал, і красою вірша, і його змістом. Це було щось зовсім нове, неповторне. Коли я потім прочитав інші вірші Тичини, зблід для мене поет Пачовський. Павло Тичина ніколи не належав до спілки «Плуг», але явно симпатизував членам цієї організації, зокрема її керівникові Сергію Пилипенку. Не уявляю, щоб могла мати ворогів ця прекрасна людина.
Якось у черговий понеділок я зважився виступити перед плужанською авдиторією зі своєю поемою «Трембітні тони». Та не особисто. Самому читати було страшно. Думаю, хай хтось прочитає, а я збоку послухаю і побачу, як реагуватимуть читачі. Коли добре — відкриюсь, а ні — не покажусь. Читала Оля Крайник.
Враження від твору, а точніше — від художнього читання молодої вродливої артистки було гарне. Зал аплодував. І, коли оплески припинились, Сергій Володимирович запропонував авторові поеми підійти після закінчення вечора до президії. Я підійшов. Сергій Володимирович розпитав мене, хто я, звідки родом, де працюю, що пишу.
Довідавшись, що, крім віршів, я маю прозові речі, запросив мене вступити до «Плугу». Я скоро подав заяву і був прийнятий. У «Плузі» я не відігравав ніколи помітної ролі — не вмів виступати. Крім того, тематика моїх творів не була суто селянська і не місцева. У книжці поезій, що вийшла у видавництві «Рух» 1924 року, переважала туга за Галичиною, де жили найближчі мої — батьки і рідня. П'єса «По зорі» мала досить значний успіх вже тому, що була першою оригінальною п'єсою в Театрі юного глядача, але знов-таки тема її — гуцули, Карпати, Галичина.
Але про моїх побратимів, перших ентузіастів і піонерів української радянської літератури. До них належав колишній голова Спілки Сергій Володимирович Пилипенко. Який великий авторитет мав цей чоловік і якою любов'ю користувався серед плужан, свідчить прізвисько «Папаша», яке вони дали йому. Так називали його не тільки позаочі, але й кликали, хоч він був небагато старший від пересічного плужанина.
Симпатії плужан до свого керівника яскраво показав Довженко у дружньому шаржі на Пилипенка. Намалював його — у білій смушевій шапці, чорній чемерці, обшитій білим хутром, саме у такій, яку носив Сергій Володимирович, а під чемеркою кілька пар ніг. Під шаржем напис: «„Плуг“ міцно стоїть на своїх ногах».
На мою книжечку «Трембітні тони» було три рецензії. Одна з них — пера Михайла Васильовича Доленґа[836] закінчувалась так: «От вам і новий поет». Проте поезія, як відомо, не стала моїм жанром. Я написав ще віршем п'єсу «По зорі», про що вже була згадка, і кілька віршів, повернувшись з подорожі на Алтай. На цьому моє віршування й закінчилось. Мене тепер цікавила проза.
«Плуг» був своєрідним селектором, збирачем початківців, які, оперившись у «Плузі», відлітали, неначе їм тісно було в рідному гнізді, а відлетівши, з деякою погордою дивились на старих плужан. Можливо, була в цьому рація. Слово «селянський» не звучало. Тоді була тенденція урбанізувати село. Треба було міняти «вивіску», і Пилипенко думав про це.
Місцем зустрічей письменників, клюбом, був Будинок літератури імені Василя Блакитного. Скільки в цьому будинку відбулось літературних дискусій, вистав, зборів! Треба пригадати, скільки було літоб'єднань — «Плуг», «Гарт», ВУСПП, «Авангард», ВАПЛІТЕ, «Нова Генерація».
834
Синявський Олекса (1887-1937) — мовознавець, провідний діяч у нормуванні української літературної мови. Заарештований 1934 р.
836
Доленґо Михайло (справжнє прізвище — Клоков; 1896-1981) — поет, критик. Згодом — учений ботанік.