Я погодився увійти до ініціятивної групи «Плуга». Статут підписали разом з С. Пилипенком три члени нашої молодіжної групи: І. Шевченко, Гр. Коляда і я.
Ми зустрічали досить доброзичливе ставлення до нашої молодіжної групи більшости письменників. Дружні відносини у нас встановилися з П. Тичиною. В 1923 році ми запросили його взяти участь у комсомольському поході на честь Міжнародного юнацького дня, який проводився кожної першої неділі вересня. Павло Григорович з задоволенням прийняв наше запрошення. Йшов у лавах з комсомольцями одного з найбільш тоді індустріяльних велетнів Харкова — Харківським паровозобудівним заводом (ХПЗ), бачив могутню силу комсомоли.
Тепло, доброзичливо, без будь-якої зверхности ставився до нашої комсомольської групи і Остап Вишня. Нашим добрим другом була письменниця Варвара Чередниченко, яка очолила редагування журналу для старшоклясників «Червона Калина».
Формально асоціяція юнацьких пролетарських письменників ще не існувала. Але всередині «Плуга» згуртовувалося міцне творче комсомольсько-молодіжне ядро. Ми збиралися під час літературних вечірок «Плуга», його з'їздів і пленумів.
У нас утворилося щось на зразок провідного бюра нашої групи, яке склалося з І. Шевченка, І. Кириленка, мене, а пізніше, з переїздом до Харкова (березень 1924 р.), П. Усенка. Ми часто збиралися у Шевченка або у мене, а тоді відправлялися в парк Горького і, блукаючи між його дерев, вели наші дружні розмови. Іноді, виходячи з чергового плужанського «понеділка», ми продовжували дискусії просто на вулиці. В складі нашого комсомольського ядра було до 25 товаришів.
1978 р.
Докія Гуменна
Мій борг Сергієві Пилипенку[854]
ої спогади про Сергія Пилипенка не вельми багаті, бо я жила постійно в Києві і лише час від часу бачила Сергія Володимировича. Не сумніваюся, про цього чільного діяча у становленні української пореволюційної літератури напишуть більше й ґрунтовніше ті, що близько знали його і були в щоденному контакті з ним, але нехай і мої фрагменти допоможуть встановити неспотворений образ людини, яка дбала не за свою особисту кар'єру, а за долю українського письменства.
Мої зустрічі з Сергієм Пилипенком можна перелічити на пальцях. І я їх зберігаю в пам'яті як найсвітліші моменти моєї літературної біографії. Мої перші літературні кроки зв'язані так чи інакше з цією шляхетною, виповненою батьківським теплом людиною. Я можу налічити три крайні межі, коли я вже зовсім занепадала, а тоді ставало чудо: простяглася рука — і Пилипенко витягав із провалля.
Вперше я побачила Сергія Пилипенка на сцені Київського театру ім. Шевченка 1923 року в гурті харківських письменників (Блакитний, Хвильовий, Тичина, Сосюра і ще хтось), що приїхали відкривати в Києві «еру жовтневої літератури». Пилипенко виділявся серед усіх закінчено стилевим козацьким виглядом: чорно-дублений до стану чепурний кожух із смушевим сивим коміром, різьблене мармурове обличчя з козацькими вусами, ну, і окуляри, щоб люди не забули: це — інтелігент XX століття.
Зала театру була переповнена. Студенти київських вузів не тільки стояли в проходах, а й висіли на всіх орнаментальних виступах театральної зали, мало чи не на канделябрах-люстрах. Дефіляда читання творів, деклямацій, деклярацій, закликів до зали («хто себе почуває письменником») вступати до організацій «Плуг» та «Гарт» закінчилась, а тепер запрошують:
— Може, хто з публіки хоче виступити, сказати слово?
І от виліз один хлопчина. Сказати б, пародія на С. Пилипенка. Не кожух, а чемерка, потріпана й довга, не на зріст, вусів нема, але сміливість є. І почав, почав, почав читати свої вірші. У публіці нетерплячка — свист, сміх, гам, тупіт, а «поет» так упивається своєю поезією, що нічого навколо не помічає. Йому вже й кивали, й моргали, і за полу смикали. Тоді Пилипенко підійшов, узяв хлопчину впоперек під пахву і виніс, як снопа, зі сцени за лаштунки під оглушливий регіт зали.
Другого дня я бачила Пилипенка вже зблизька, в одній із зал Товариства ім. Леонтовича на Великій Підвальній. Я, студентка ІНО, прийшла із заявою, що хочу вступити до Спілки селянських письменників «Плуг», як запрошував учора цей статурний дядько-козак. Небагато нас було, щось із п'ять осіб. Крім мене, Григорій Косяченко[855], Євген Брасюк, Антін Шмигельський, Яків Качура. Пилипенко з нами поговорив і всіх прийняв. Це й був початок київської філії «Плуг».
854
Уперше надруковано в газеті «Українські вісті» від 20 лютого 1972 р. Подаємо за виданням: Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників / Упоряд. і післям. О. Мукомели. — К.: Мартиролог України, 1992.
855
Косяченко Григорій (1903-1936) — поет. Належав до літературних організацій «Гарт» і ВУСПП. Репресований.