Тоді ж дістала листа і від Пилипенка. В одному нарисі я провела пряму лінію від козацтва Запорозької Січі до махновців як нащадків запорожців на тих самих землях. Переказувала захоплення цим рухом одного голови комуни, члена партії. Проте Пилипенко вилучив цю частину нарису, а в листі пояснив чому. Послання його були дружні, дуже товариські, без поучування. Читаючи, забуваєш, що він велика шишка на вершинах. Подумати: не тільки голова «Плуга», а й головний редактор Державного видавництва України, голова Науково-Дослідного інституту ім. Шевченка, відповідальний редактор провідного журналу «Червоний шлях», редактор численних інших журналів, голова редакційної колегії двомісячника літературознавства «Літературний архів»[866] має час писати до мене, маленької кузки?
Невдовзі мене викликали на розширений пленум ЦК «Плуга», що було також знаком великої честі. «Ми подивимося на вас, а ви на нас», — писав А. Панів. На тому пленумі я мусила щось говорити. Виявляється, не все було таке приятливе мені. Пилипенкові мої нариси були ідеологічно витримані, а партія і її «цадики» знайшли в них дуже небезпечні тенденції. Особливо присікалися на цьому пленумові до вступної частини, зокрема до слів «по селах бродить привид голоду». Якийсь Сухино-Хоменко[867] із культпропу ЦК партії почав мене в окремій кімнаті мучити за оце саме «по селах бродить привид голоду». Що я мала йому відповісти? Що нічого не вигадала? Що все бачила й чула на власні очі та вуха? Тоді мені було зауважено, що я політично безграмотна, що я в своїх нарисах виявила неспівзвучність із радянською дійсністю.
Далі пішло ще гірше. Після несподіваного блискавичного злету мене було кинуто в «геєну огненну». Річ у тому, що я в нарисі зачепила стовпа московської літератури Федора Гладкова, зловивши його на русифікаторстві у комуні. Знялася сварка, посипалися протести, спростування, виступили в пресі сам Гладков («Проказы тети Хиври»), цеківський погромник Андрій Хвиля, якийсь присяжний комсомолець М. Сумний...
У тому ж році згадував про мене й генеральний секретар ЦК КП(б)У С. Косіор[868] ось у такий спосіб: «Нещодавно в одному журналі я прочитав твір одної української письменниці. Збудовано твір у формі листа до товаришки, й у ньому розповідається, як сама письменниця сидить коло Ненаситця і думає, що скоро буде збудований Дніпрельстан і що скоро вода заллє цю місцевість... І сум обгортає її, коли вона думає про життя селянське. Кінчає свій твір письменниця такими словами: „Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами...“ Ось як уявляє собі ця письменниця революцію на 11-му році Радянської влади.
Ми повинні утворити для молодих письменницьких кадрів якнайсприятливіші обставини, вчасно допомагати їм, вчасно направляти їх. Адже більшість наших письменників тільки тепер формується. Це молодь, яка потребує доброго керівництва, уваги, товариського підходу. Є в нас критичний журнал „Критика“... Ми самі повинні допомогти нашим кадрам пролетарських і селянських письменників викорінювати хибні настрої, ми повинні їм допомагати вчитися, виробляти виразні політичні погляди...» (Газ. «Пролетарська правда», 8 січня 1929).
Я навела цю просторну виписку, бо це потрібно для дальшого. З неї видно, що С. Косіор читав мені «патер ностер»[869] за політичну безграмотність.
І хто ж підсумував цю веремію? Сергій Пилипенко своєю статтею «В чім помилка Д. Гуменної?» («Плуг», ч. 1, 1929). Це був третій раз, коли «папаша» подав мені помічну руку, виступивши на мій захист з усім своїм авторитетом. Відтоді почали мене називати «Пилипенкова вихованка», хоч я один-єдиний раз мала з ним коротку розмову сам на сам.
Відбулася вона в Москві. Десь у тому часі, коли влітку група плужан їздила до Москви на якийсь з'їзд російських селянських письменників. Група складалася із Пилипенка, Паніва, Минка, Штангея, здається, Лукина. І мене взяли.
Як казенно й непривітно було на тому з'їзді! Після перших нудотних засідань я перестала там висиджувати, а більше ходила по музеях.
Москва видалася мені середньовічним азіятським містом із вгрузлими в землю будиночками, вузенькими стінами, Василієм Блаженним. Будучи завжди безгрошівна, я звикла ходити всюди пішки. В Москві я блудила, виплутувалась якось, за що Пилипенко називав мене «свята провінція». Чому я згадую це? Бо хочу подати одну коротку розмову, що відбулася саме в цьому оточенні.
В перервах між з'їздовими справами й одвідинами музеїв я, навіяна промовами про великі державні сільські господарства (радгоспи), про великі земельні масиви на місці колишніх магнатських латифундій, сказала Пилипенкові: «То це ж державний капіталізм, а не соціялізм!» Пилипенко всміхнувся, але не заперечив і не підтвердив, а тільки мовив: «Але про це не час тепер говорити». Я ж завела цю розмову, щоб він мені, політично неписьменній провінції, вияснив, у чому я помиляюся.
866
«Літературний архів» — літературознавчий журнал Інституту літератури ім. Т. Шевченка, виходив у Харкові раз на два місяці 1930-1931 рр.
867
Сухино-Хоменко Володимир (1900-1968) — історик, публіцист і літературний критик. Представник історичної школи Матвія Яворського. У 1933 р. був репресований і засланий.
868
Косіор Станіслав (1889-1939) — державний і партійний діяч, один з організаторів КП(б)У. З 1928 р. — генеральний секретар ЦК КП(б)У. З 1938 р. — заступник голови РНК СРСР. Репресований.