Пригадую цей епізод, щоб зілюструвати, що Пилипенко знав мій хід думок, «неспівзвучний із радянською дійсністю», а все ж ставав на мій захист у критичних ситуаціях.
Наступного літа Пилипенко вирішив забрати мене до столиці у Харків, щоб я там набралася політичної мудрости. А що я не мала де притулитися, то перші дні жила у помешканні Пилипенків. Потім перейшла на Холодну Гору, бо там виявилася вільною кімната Сави Божка, який у цей час перебував десь на Херсонщині.
Щоб я мала за що існувати, ДВУ постачало мене рукописами для редакції мови. Крім того, Пилипенко взяв до друку мій нарис «Стрілка коливається». Вже було опубліковано повість «Кампанія». Окремою книжечкою виходив нарис «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная...» Це якраз була й Пилипенкова ідея, що Кубань — частина України. Нариси «Листи із степової України» також були в проекті до видання окремою книжкою. Я почала помалу включатися в активне літературне життя.
Але недовго так було. Саме тоді забушувало торнадо на самих верхах партії. Я нічого про те не знала. Та і як могла знати, коли самі члени партії не були в курсі справ, а живилися чутками. Тоді на всіх зборах проробляли «ухильників від генеральної лінії партії». В тому числі й Пилипенка як «правого опортуніста». А щоб цілком знищити Пилипенка, всередині «Плуга» була створена комсомольська секція під назвою «Трактор» (до неї ввійшли В. Гавриленко[870], В. Кучер, Я. Солодченко[871], М. Жовтобрюх, П. Дорошко, К. Сторчак та ще якісь). От ці жевжики взялися валити Пилипенка, вишукувати його вразливі місця, щоб по них гатити. І яка ласа пожива їм трапилась!
«Кого захищає С. Пилипенко?» — запитує промовистий заголовок колективної погромницької статті, натякаючи на статтю Пилипенка «В чім помилка Д. Гуменної?». Одночасно, щоб розказати, кого захищає Пилипенко, в журналах, газетах з'явилася злива наклепів, на всіх «викривальних» зборах зарябіло про «куркульську агітаторку», «рупор дрібної буржуазії», «куркульську агентку в літературі», «буржуазну націоналістку, що тихою сапою пролізла у радянську літературу». Все це про мене! «Про неї ще Косіор казав!» Ось така-то «вихованка Пилипенка!» «Вимагаємо, щоб Пилипенко відповів, кого він захищає». «Проробляли» нещадно й те, що з благословення Пилипенкового колись друкувалося («Листи із степової України», «Ех, Кубань...», «Кампанія»), насичуючи кожен рядок «проробки» отруйною піною політичних інсинуацій.
Я була така розчавлена отим щоденним цькуванням, що впала в отупіння і нічого не сприймала. Не то що не боронилася, а навіть не читала всієї зливи напасті. Тільки складала, якщо попадеться під руку.
Що мною гатили по Пилипенкові, я розуміла, але чому нищили Пилипенка, не могла втямити. Пояснив мені Сава Божко, якого викликали з Херсонщини. Пояснив він так: йде великий бій на самих верхах, між Скрипником і Косіором. Пилипенко — прибічник Скрипника, а Хвиля — виконавець волі Косіора. Щоб знищити Скрипника, б'ють по Пилипенкові й його «широкому кожухові, де він пригрів таких протаскувачів куркульської контрабанди, як С. Божко, Д. Гуменна, Г. Яковенко...».
Божко оповідав мені, звичайно, складніше, партійним жаргоном, але я вловила лише схему. Так я, політично неписьменне боже теля, ні сном ні духом не відаючи, що, описуючи правдиво дійсність, «наклепую на радянську дійсність», потрапила я в саму гущу політичної центрифуги. А за собою невільно втягнула й Сергія Пилипенка, провина якого полягала в тому, що він був доброю людиною, багато разів простягав мені руку помочі, не озираючись на свою партійну кар'єру. Бо що там такого було в моїх учнівських нарисах, які так розтривожили більшовицьких верховодів?
В широкому, діяпазоні тих, кому допомагав рости Пилипенко, моя ж частина мікроскопічна, якщо пам'ятати, що з-під його руки вийшло чимало славних імен. Де починали пробувати свої сили А. Головко, В. Сосюра, П. Панч, Анатоль Гак, Ю. Лавріненко, С. Божко, В. Мисик, І. Сенченко, В. Ґжицький, В. Минко, С. Бен[872] та інші? Де мали авдиторію дозріліші письменники, щоб перевірити на слухачеві, що вони написали? У «Плузі» і тільки в «Плузі»! Тому я здивована й зніяковлена, коли чую, що деякі письменники, які з повним правом можуть називати себе Пилипенковими вихованцями, тут, на еміграції, начебто соромляться, що були плужанами. Навіть часом хвицають «Плуг» як щось недостойне. Ніяк не можуть вибратися з полону вживаних за літературної дискусії 1925-1926 років жаргонних виразів, не розуміючи, що то були просто бойові кличі в запалі «літературної війни». Не усвідомлюють тієї об'єктивної дійсности, що Сергій Пилипенко — маєстатична постать організатора тодішнього літературного процесу.
870
Гавриленко Володимир (1905-1995) — письменник. У 1930 — 1934 рр. очолював групу «Трактор» та редагував однойменний журнал.
872
Бен Степан (справжнє прізвище — Бендюженко; 1900-1937) — поет. Належав до Спілки селянських письменників «Плуг». Був репресований у 1929 р. Після відбуття покарання знову арештований у 1937 р.