Хто, як не «папаша» Пилипенко, постачав кадри для «олімпійців»? У той час, як кілька рафінованих інтелігентів із засвоєним ще в дитинстві багажем освіти і чужих мов укладали високомудрі теорії вибраного геніальництва, на заклик Пилипенка посунула з найглухіших сіл молодь «із возами віршів, що риплять до города по великому тракту», із «лантухами оповідань», з бажанням хоч у дорослому віці навчитися чужих мов. А Хвильовий вимагав, щоб ця молодь з пелюшок була блискуче освічена, «інтелектуально виключна». Хвильовий не хотів розуміти, що потрібен і такий етап, як «літературний лікнеп». А Пилипенко розумів і не глушив відразу по голові невмілого новака, а по-батьківськи проводив від щабля до щабля. Це були дві настанови: у Хвильового — «дайош» вселюдське мистецтво, а в Пилипенка — спершу виростімо українське, а вже з нього пустять паростки вселюдського.
Що Хвильовий у запалі полеміки «хапався за клинок романтичної шпаги» і сипав своїми «хохляндіями» та «просвітянськими колодами», це зрозуміло. Але незрозуміло, чому упорядник антології «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненко подав тільки одну частину такого важливого явища в історії української пореволюційної літератури. Пилипенко — ТАКОЖ РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. І цим замовчанням другої половини дискусії викривлена вся картина, вийшло криве дзеркало.
Більше того, упорядник у своїх примітках покірно вживає ті самі звітрілі й вицвілі штампи, де тільки в глумливий спосіб згадує Пилипенкове дітище. Як-от: «Обмежена провінційністю просвіти масова організація „Плуг“» (стор. 811); «нещасливий псевдотеоретик псевдолітературної організації „Плуг“» (стор. 953); «Мисик хоч формально належав до масової організації „Плуг“, але фактично був привітаний як свій у елітарних групах» (стор. 350)... А Лавріненко ж і сам вийшов із школи «Плуга», яку називає «школою ліквідації неписьменности» (стор. 811).
Кому не ясно, що всі учасники літературного пореволюційного процесу належать до пантеону, який різноманітними барвами виграє в тодішній веселці напрямків і пристрастей навколо літератури. Для чого його збіднювати? Нам і наступним поколінням потрібні і Хвильовий, і Пилипенко, і Зеров, і Лавріненко. Усіх треба залишити у тому пантеоні, хоч якими дивовижними не видавалися б тепер деякі їхні твердження.
Наприклад, що за хвилююча проблема «масовізм чи олімпійці»? На це є стара-престара відповідь: «Багато званих, та мало вибраних». Річ в тому, що коли б не було багато званих, то не було б з кого вибирати на «олімп». І хто міг би сприймати твори «олімпійців», коли «навкруги» шуміла б тайга «азіятської хохляндії» і темніла «малоросійська ніч»? Саме Пилипенко виконав велетенську роботу — ПЛУГОМ зорав цілину, «в кожному селі» творив філії «Плуга», де й вироблялись смаки, вербувалися читачі новель Хвильового і сонетів Зерова. Це був нижчий етап, але без нижчого щабля не ступиш на вищий.
Я навіть думаю, що теперішні вершини (Л. Костенко[873], І. Драч[874], М. Вінграновський[875] та інші) є урожай вселенської Пилипенкової оранки. Ті плужани, що не виявили достатнього таланту, щоб залишитися в літературі, стали простими вчителями і засіяли свою святу любов до літератури в душі своїм учням, котрі на сьогодні стали вже зрілими талантами.
Хвильовий, «хапаючись клинка романтичної шпаги», міг не помічати цього, бо був сам частиною тодішнього процесу. Але чому так необ'єктивно, без корективи часу повівся упорядник антології, позбавивши її літературної сильветки такої маєстатичної постаті РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, як Сергій Пилипенко? Блакитному, організатору «Гарту», що вмер своєю смертю, упорядник приділив сім сторінок. А Пилипенкові, хто боровся за українську літературу 10 років і за це був закатований у льохах НКВД, — жодної сторінки! Невже над Ю. Лавріненком і досі тяжить закостеніла шкаралуща формулок 50-літньої давности? Чи, може, не наважився осоромитися «пилипенківщиною» в очах якихось заокеанських «олімпійців»? А саме він є один із тих, хто міг би подати багато яскравих і плідних спогадів про свого навчителя Сергія Пилипенка.