Культурно-літературне життя першого десятиліття по закінченні громадянської війни відбувалося на Україні, зокрема в її тодішній столиці Харкові, за найактивнішої участи Сергія Пилипенка. Недарма ж і величали його «папаша», хоч своїм віком він не переважував того письменницького загалу, що його оточував. Пилипенко був ніби нянькою в літературному середовищі, людиною доброю, подільчивою. Варто нагадати, що він віддав свою єдину кімнату Павлові Тичині, коли той перебрався до Харкова, а кутка свого не мав.
За дві-три хвилини він підступив до мене. Коли я виклав свою справу, а вчений секретар підтвердив, що заява моя з відповідними документами і вступною літературною роботою справді перебуває в Київській філії інституту, Пилипенко поцікавився, хто підписав рекомендацію. Дізнавшись, що професор Оглоблін[891] і доцент Циганенко, він сказав:
— Гаразд. Думаю, Циганенко знає, кого рекомендувати. Ми з ним давні знайомі, колись разом нюхали денікінський порох... До речі, чому ви подали документи в Київ, а не одразу до нас?
Я це відверто пояснив тим, що дуже люблю Київ ще з дитинства, коли прочани з мого села Балаклії, відвідавши те святе місто, розповідали безліч осяйних легенд.
— Вас вабить романтика старовини, — сказав він. — Це добре... Отже, приходьте завтра у всеозброєнні о шостій вечора.
Повертався до студентського гуртожитку «Гігант»[892], а перед очима стояла брава постать Сергія Пилипенка: стрункий, підтягнутий, з суворими рисами фронтовика, але без найменших ознак командирської погорди на обличчі. Здавалось, це козак зійшов з гравюри XVII сторіччя...
Наприкінці 1931 року побачив я Пилипенка вдруге, коли він приїздив до Києва у справах інститутських, а одночасно й плужанських. На той час і я вже був у «Плузі». Голова Київського відділення Косарик Дмитро зібрав нашу невеличку групу в будинку Ґалаґана на Фундуклеївській, де містилася філія Інституту Шевченка. Пилипенко провів із нами бесіду, дуже цікаву, але й дуже невтішну. В усьому відчувалося: він надто стурбований останніми подіями на культурницькому українському фронті.
Літературні угруповання, казав він, піддані нищівній критиці. Зокрема, партортодокси нападали, як розбійники, на «Плуг» з вимогою повністю його пролетаризувати, цілковито перевести на марксистські позиції. Село, мовляв, переходить на суцільну колективізацію, а плужани й досі плентаються з ідеологічним допотопним плугом. Пора вже пересідати на трактор! Декілька плужан уже залишили «Плуг» і назвали свою групу «Трактором». Вуспівці на чолі з Іваном Микитенком добиваються докорінної ліквідації «Плуга».
Київські плужани хоча й вважалися слабенькою групою, однак завзято відстоювали традиційну автономію. І коли приїхав до нас із Харкова посланець «Трактора» Натан Рибак агітувати за вихід з «Плуга», то ми не зрадили «палашу».
Пилипенко належав до тих людей, привабливість яких зростала з наближенням, з пізнанням їхньої особистості. Але в одному надзвичайному випадку, що прямо стосується його, я розгубився. Року 1932-го приїхав він до Києва, щоб улаштувати справу з призначенням нового завідувача філії Інституту Шевченка. Бо Дорошкевича Олександра, що обіймав цю посаду, арештувало ГПУ. На загальному зібранні науковців Пилипенко відрекомендував нам щойно призначеного керівника філії, свого давнього знайомого, учасника і спільника в революційних подіях, члена партії з 1917 року Михайла Барана[893]. Зараз я не можу згадати ні місяця, ні числа, коли саме це було, але певен, що вже після постанови ЦК ВКП(б) від 14 квітня про ліквідацію літературних угруповань.
Наступного дня до інституту зайшов схвильований син Барана і в тривозі повідомив, що зараз скидають дзвони з Лаврської дзвіниці. На ту пору нагодився й Пилипенко, який мав від'їжджати до Харкова. Разом з іншими науковцями він негайно вирушив до Лаври. Коли ми підійшли туди, то Великий дзвін уже лежав розтрощений на бруковиці. Ми отупіло дивилися на ті священні уламки, не зважаючись вимовити слово обурення чи скорботи. Я лиш підняв із землі невеличкий осколок з рельєфним орнаментом і заховав у кишеню як свідка вандалізму. Пилипенко теж прихопив уламок дзвона. Коли поверталися з лаврського обійстя, він усім своїм виглядом свідчив, як тяжко бачити йому все те. Адже він родився і виріс у Києві, кожну вуличку, кожну стежину пам'ятав, тисячі разів чув голоси лаврських дзвонів, що ось сьогодні замовкли навіки.
891
Оглоблін (Оглоблин) Олександр (справжнє прізвище — Мезько; 1899-1992) — відомий історик. Під час Другої світової війни емігрував на Захід.
892
Студентський гуртожиток «Гігант» — нині гуртожиток Харківського національного технічного університету «ХПІ».
893
Баран Михайло (1884-1937) — у 1920 р. член Галицького ревкому, діяч КПЗУ. Пізніше науковий співробітник ВУАН і ректор Київського інституту народного господарства. Засланий 1933 р. Розстріляний 1937 р.