— Дорогий Петре Йосиповичу, не треба про це, — кажу йому, — йдеться не про його партійну роботу, а про його вшанування, про пам'ятну книжку...
— Ні, ви не кажіть, за помилки і на тім світі треба відповідати...
Тут я не витримав і сказав, що таких спогадів не треба, хай він покладе їх собі під подушку.
Задуману книжку понад 20 аркушів у співавторстві з Людмилою Володимирівною Пилипенко-Хмельницькою я уклав, написав вступну статтю. Видавництво «Дніпро» взялося її опублікувати.
Та не так сталось, як гадалось. На перешкоді виник ще один мур, не менше непробивний, як і чекістський. Видавничий рецензент Степан Крижанівський[896] виявив, що в моїй вступній статті мало марксизму в аналізі творчости Сергія Пилипенка, що мною не до кінця розкрито партійні гріхи Пилипенка. І зробив категоричний висновок: у такому вигляді книжку друкувати не можна!
Прочитавши такий вирок марксистського прокурора від літератури, я від «виправлення» відмовився. Ось так людині, яка відкривала дорогу до читача іншим, була перекрита дорога до набору його надто партійними спадкоємцями. На довгі роки перекрита!
18/ХІІ 1991 р.
Анатоль Гак
Не так Хвильовий, як ті хвильовинята[897]
рацюючи над книжкою спогадів про людей, з якими мені доводилося колись співпрацювати, я став розшукувати в українських заокеанських виданнях біобібліографічні матеріяли, що стосувалися б до особи Сергія Володимировича Пилипенка, який у двадцятих роках був чільною особою на фронті боротьби за відродження української культури, зокрема ж літератури. По-перше — саме Пилипенко перший узявся в 1922 році організувати українських пореволюційних письменників; по-друге — Сергій Володимирович був одним із будівничих і першим директором Українського літературно-наукового інституту ім. Т. Г. Шевченка в Харкові; по-третє — він понад десять років беззмінно працював як головний редактор Державного видавництва України; по-четверте — Пилипенко, незважаючи на перевантаженість службовими, партійними й громадськими обов'язками, писав оповідання, байки та статті; по-п'яте — Сергій Пилипенко, коли почався сталінський погром української літератури, один із перших був заарештований і розстріляний.
Найбільшу свою надію я покладав на антологію «Розстріляне відродження», що її упорядкував Юрій Лавріненко, а видало в 1959 році польське видавництво «Культура» в Парижі. Бо кому ж, гадалося мені, передусім надати місця в тій антології, як не людям, що були надхненниками й організаторами того розстріляного відродження? На превеликий жаль, надії мої не справдилися. Переглянувши щось із п'ятдесят сильвет про життя й творчість письменників, а часом і не письменників, Сергія Пилипенка серед них я не знайшов. І тільки в прикінцевій статті упорядник таки згадав і Пилипенка. Але як згадав? Назвав його не жертвою московсько-комуністичного терору, а... «невдалим псевдотеоретиком мистецтв (?) з рамени (??) псевдописьменницької (???) організації „Плуг“».
Ось що значить удавати із себе більшого хвильовіста, ніж був сам Хвильовий. Просто не віриться, що ці бундючно-глумливі слова на адресу загиблого в енкаведистських катівнях українського діяча належать тому самому Лавріненкові, який полюбляє хизуватися своєю культурністю. Бо навіть Хвильовий, що більше за Лавріненка мав право якнайгостріше висловлюватися проти свого опонента, цього не робив. Пилипенко для Хвильового був «енко», «маестро», «товариш Пилипенко», «Сергій Володимирович». Крім цього, Лавріненкові слід би було пам'ятати і про Пилипенкову родину, якій він своїм неетичним, некультурним і несовісним вчинком завдав великого болю. Адже вони (дружина з дочками), перебуваючи після арешту чоловіка і батька в СРСР, досить натерпілися цькувань та наклепів. А тепер, опинившись за межами «совєтського раю», хотіли б, очевидно, гідно вшанувати свого чоловіка й батька, як ото вшанувала свого батька дочка Костя Буревія, видавши його твори, але бояться це робити.
І мають рацію боятися. Бо знайдуться ж і за океаном такі закукурічені хвильовинята, що зважаться виливати на них брудні помиї. Нещодавно одне із нью-йоркських хвильовинят горлало зі сторінок журналу «Сучасність»: «Досить уже з нас тієї пилипенківщини!»
Звідки ж воно, оте нью-йоркське хвильовинятко, що народилося в Західній Україні, знає щось про Пилипенка? Та від того ж самого Лавріненка, що упорядкував «Розстріляне відродження».
896
Крижанівський Степан (1911-2002) — поет, критик, літературознавець. Автор численних праць з історії української літератури XX ст. і зокрема 1920-1930-х рр. Належав до літературної організації «Молодняк».
897
Уперше надруковано в газеті «Українські вісті» від 23 травня 1971 р. Подаємо за виданням: Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників / Упоряд. і післям. О. Мукомели. — К.: Мартиролог України, 1992.