По Україні почалися арешти. З нашого будинку по ночах почали зникати люди — їх забирав «чорний ворон». Ми помітили, що перед нашим будинком на протилежному боці вулиці вдень і вночі хтось ходить: удень — один, а вночі його змінює інший. Стало ясно: за будинком стежать.
І от взимку 1933 року прийшла черга Сергія[904]. Енкаведисти за своїм звичаєм постукали вночі. Увійшовши до помешкання, відразу попрямували до Сергієвого кабінету й почали нишпорити по шухлядах, забираючи всі папери. Потім розсипалися по інших кімнатах. Обшук тривав нестерпно довго. Та нарешті вони забрали все, що їм здавалося потрібним, включаючи золоту шаблю мого батька, й наказали Сергієві одягатися. Його повели, а я вийшла на балькон і звідти дивилася, як його підштовхнули до машини, як він туди сів... Бачу це як сьогодні, до найменших подробиць. І пам'ятаю, як у мене стиснулося серце в передчутті вічної розлуки.
Потяглися довгі болісні дні. В моїй душі було повне спустошення. Я механічно рухалася, щось робила, щось говорила, але горе було повсякчас зі мною й чавило мене своєю страшною вагою. Я не могла ні про що думати, окрім Сергія: що з ним? Я знала, що його тримають у новій в'язниці. Нарешті я зібралася на силі піти туди на розвідку. Мені призначили день побачення.
Наше перше побачення було для мене суцільною мукою, як, зрештою, й усі наступні. На зустрічах був присутній слідчий. Він втручався в нашу розмову, ставив нам питання, перетворюючи побачення в допит. Він намагався зловити Сергія на слові, доказати, що той бреше, питав мене, куди Сергій їздив, з ким бачився, звіряючи із свідченнями Сергія. Усе це він робив грубо, глумливо і на першому ж побаченні цинічно мені заявив: «Вам, звичайно, ясно, що він звідси вже ніколи не вийде на волю». І пізніше при кожній нагоді давав мені зрозуміти, що немає ніякої надії на звільнення.
На одне побачення я прийшла разом з Ївгою Миколаївною. Вона дуже важко переживала те, що сталося. І от слідчий сказав їй: «Ви ж знаєте, що причиною його арешту була ось ця ваша Тетяна. Це вона затягла його до контрреволюційної діяльности».
Сергій розпитував про дітей, передав їм подарунок: маленьку хатку, зліплену з чорного тюремного хліба. Він виглядав худим, але ні на що не скаржився. Та і як він міг щось сказати під пильним поглядом слідчого? Тільки я помітила, як тремтять у нього руки.
На одне побачення він прийшов без окулярів. Сергій з дитинства носив їх і не міг без окулярів читати й узагалі бачити на відстані двох кроків. І от раптом — окулярів немає. Я в тривозі спитала: «А де ж окуляри?» Він якось дивно на мене поглянув і відповів: «Так, ось бачиш, тепер у мене нема окулярів. Вони мені більше не потрібні». Від такої відповіди мені зробилося моторошно.
Був іще один епізод, про який мені лячно згадувати. Якось я привезла йому передачу — білизну й мило. Сергій простягнув мені згорнутий рушник і попрохав: «Будь ласка, випери це». Я зі здивуванням побачила, що це чийсь рушник і що з нього вирвано шматок так, ніби хтось викусив його зубами. Я запитала Сергія, що це таке, а він раптом спохмурнів і глухо кинув: «Ніколи не питай мене про це». Це прозвучало так, що я похолола і довго пізніше уявляла собі всілякі страхіття. Що ж це була за така жахлива таємниця, про яку не можна було навіть питати?
Тільки-но Сергія арештували, як мене негайно звільнили з роботи. Я спробувала знайти іншу роботу, але мені скрізь відмовляли, як тільки довідувалися, що я дружина Пилипенка. Коли проходила вулицею, вчорашні знайомі тікали на другий бік, аби не вітатися. Пригадую таке: йду, бувало, хідником, а мене хтось наздоганяє й неголосно шепоче: «Будь ласка, не обертайтеся. Я хочу почути, що з Сергієм Володимировичем. Я зараз вас пережену, йтиму попереду, а ви розкажіть». І ось людина мене переганяє, йде попереду, а я тихо розповідаю.
Минуло кілька місяців. У травні 1934 року усі жінки арештованих письменників з будинку «Слово» одержали повістки про те, що нас із дітьми висилають за межі України без права повернення й що нам дають три дні на збори й звільнення помешкання. При цьому від нас зажадали, щоб ми негайно поздавали наші пашпорти до міліції. Це означало, що ми були приречені на загибель: у СРСР без пашпорта не можна одержати ані прописки, ані роботи. Ми були ошелешені: що робити? Всі пішли до міліції й віддали свої пашпорти. Повернулися до будинку «Слово» й почали радитися.
Слово взяла Річицька. Її чоловіка, Андрія Річицького, колишнього есера, що пізніше займав важливий пост у компартії, засудили до розстрілу. Щодня, приходячи до тюрми, Річицька отримувала від чоловіка записку одного й того ж змісту: «Я ще живий». І ось тепер вона подала таку думку: треба звернутися до Максима Ґорького. Усім відомо, що Ґорький заступається за арештованих, а тут же виарештовано десятки письменників, це його повинно зворушити. Виявилося, що Річицька вже скомпонувала листа. Вона прочитала його, але тон нам не сподобався: він був суходіловий, як протокол з переліком прав, яких нас позбавили. Я запропонувала написати іншого листа, і всі зраділи. Я пішла додому й сіла писати. В мені все кипіло від обурення, що нам заподіяно таку кривду, і я писала в якомусь трансі. Лист вийшов сильний і промовистий. Коли я прочитала його жінкам, усі схвалили його, включаючи й Річицьку, але підписати його відважилося тільки п'ять чи шість жінок разом із Річицькою. Тепер постало питання: як передати листа Горькому? Адже нам дали тільки три дні — поштою одержати від нього відповідь ми вже напевно не змогли б. Тоді я зголосилася відвезти листа до Ґорького й того ж дня сіла на потяг і поїхала до Москви.
904
Взимку 1933 року прийшла черга Сергія — С. Пилипенка було арештовано 29 листопада 1933 р.