Прямо з вокзалу я пішла до Ґорького, який мешкав у буржуйському двоповерховому особняку. Я подзвонила, й мені відчинили. Я увійшла й сказала, що бажаю бачити Олексія Максимовича. Мені відповіли, що Олексій Максимович нікого не приймає, але я можу переказати свою справу секретареві. Незабаром з'явився один із секретарів Ґорького, і я йому простягнула листа, пояснивши, хто я й чому приїхала. Але секретар похитав головою: «Я не маю права взяти вашого листа. Вже давно Олексій Максимович не розглядає жодних прохань у справах арештованих. Він дав нам суворий наказ не приймати листи з такими проханнями ні від кого». — «Але цей випадок винятковий, — заперечила я. — Йдеться про родини багатьох українських письменників, мистців, композиторів. Можливо, згодиться якось допомогти». Секретар знизав плечима й дозволив мені залишити листа, пообіцявши показати його буревіснику революції. Я попрохала дозволу прийти наступного ранку, бо в моєму розпорядженні всього два дні. Секретар дозволив.
Коли я прийшла на другий день, то здивувалася, наскільки змінилося ставлення секретаря: він дружньо посміхався, підкреслюючи свою симпатію. «Вам дуже пощастило, — сказав він. — Ваш лист справив велике враження на Олексія Максимовича, і він вирішив написати Вишинському[905] у вашій справі. Тільки одне: він питає, чи можете ви присягнутися, що все, про що ви пишете, — абсолютна правда. Нічого не додано ані змінено». Я відповіла, що можу присягнутися. Тоді секретар поставив на звороті довгого конверта, якого тримав у руках, декілька сургучних печаток і простягнув мені зі словами: «Прошу. Ідіть з цим листом просто до прокуратури. Вишинський вас прийме».
Я попрямувала до прокуратури, що містилася на Покровці. Будинок був обнесений чавунною огорожею, біля брами стояли будки з вартовими, уздовж огорожі теж ходила варта. Коли я наближалася до брами, до мене наблизилася якась жінка і сказала: «Я бачу, що ви йдете до прокуратури. Можна й мені з вами? Я приїхала з України. Мого чоловіка безвинно арештовано. Я приїхала клопотатися за нього перед Вишинським». Я подумала, що буде непогано мені піти разом із нею: у випадку, якщо мене арештують, ця жінка зможе повідомити про це мою родину. Я їй це сказала, й вона погодилася. Тоді я підійшла до вартового й сказала: «Мені треба бачити товариша Вишинського». Той відрубав: «Його сьогодні немає». Тоді я витягла свого листа: «Ось, я маю листа до Вишинського від Максима Ґорького». Вартовий взяв листа, покрутив його в руках, потім кудись подзвонив і нарешті сказав: «Добре, можете ввійти». І повернув мені листа.
Ми обидві ввійшли. Очевидно, вартовий подумав, що ми прибули в одній справі. Поки дійшли до кабінету Вишинського, нас чотири рази зупиняли й питали, куди йдемо. І кожного разу казали, що Вишинського немає. І кожного разу лист Ґорького магічно відчиняв нам двері. Нарешті опинилися перед дверима до кабінету заступника Прокурора СРСР. Постукали й увійшли. В кімнаті сиділа секретарка. Вона зустріла нас дуже холодно, але взяла листа й сказала почекати. За хвилину повернулася й вказала нам на другі двері: «Ідіть туди. Товариш Вишинський вас зараз прийме».
Ми опинилися у величезній залі. З правого боку стояв довжелезний стіл, накритий червоним сукном і весь заставлений телефонними апаратами: очевидно, це був стіл для засідань. У глибині кімнати видно було ще один величезний стіл, перед ним стояв Вишинський. Я покрокувала йому назустріч через усю залу, почуваючи на собі його важкий погляд. Коли я наблизилася, то побачила, що він тримає у руці мого листа до Ґорького. «Чи це ви написали цього листа?» — пролунав його суворий запит. «Так»,— відповіла я. «Чи можете ви присягнутися, що все, що ви пишете, — правда? Всі наймення, які ви називаєте, усі події відповідають дійсности?» І я вдруге мусила присягнутися в правдивості всього, що я написала.
905
Вишинський Андрій (1883-1954) — радянський юрист і дипломат; у 1935-1939 рр. — генеральний прокурор СРСР.