Він умів любити людей без пози, без гучних слів, робив добро так, що «права рука не знала, що робить ліва», і без вагання віддав життя «за друга своя». Батько став для мене втіленням Христової заповіли любити ближнього як самого себе, а що в Бога батько не вірив, то це йому тільки так здавалося, як зауважив Бердяєв[910] про «переконаних атеїстів». І не буде помилкою, коли я скажу, що шлях до Бога вказав мені саме мій батько, а мати своїм живим прикладом постійно підтримувала мене на цьому шляху. За це я їм обом глибоко вдячна.
1992 р.
апам'ятала я дуже мало. Лише окремі епізоди з далекого дитинства. Та це й не дивно: з того часу минуло майже шістдесят років...
Сімейні обставини моєї мами склалися так, що з Харківського пологового будинку вона не повернулася в попереднє помешкання. Разом зі мною, кількаденним немовлям, приїхала до своєї старшої сестри Тетяни, чоловік якої, Сергій Пилипенко, був на той час відомий український письменник та громадський діяч. Жили Пилипенки в будинку «Слово». З того дня я стала членом сім'ї Пилипенків і саме тут зробила перші кроки в житті і в прямому, і в переносному смислі.
Я почувала себе цілком щасливою дитиною, виростала в колі двоюрідних сестричок Ести і Міртали, мала двох мам — «маму Лізу» і «маму Таню», як я їх називала, та ще Серьожу — так в сім'ї Пилипенків всі зверталися до Сергія Володимировича. Ким доводився мені Серьожа або хто з двох мам була моя рідна, я не замислювалась, та й причин для цього не було. Всі дівчатка були оточені однаковими турботами, ласкою і любов'ю.
Сергій Володимирович дуже багато працював і з роботи повертався зовсім пізно, коли діти вже спали. Але бувало, він приходив дещо раніше. Коли ми чули з коридору густий баритон Сергія Володимировича, то наввипередки бігли його зустрічати, кидаючи свої ігри та заняття. І тоді відбувався майже традиційний ритуал зустрічі.
Сергій Володимирович брав по черзі кожну з нас на руки і високо підіймав догори. Мені він здавався справжнім велетнем. Летіти попід стелею і дивитися на всіх з такої висоти було і страшно, і солодко. Потім його вуса лоскотали мою щоку при поцілунку. Хотілося злетіти ще й ще, знову пережити дивовижне відчуття польоту, але я не наважувався і просити. Дуже подобалася нам з Мірталою (меншою дочкою Пилипенків, моєю ровесницею) гра-забава, яку Сергій Володимирович сам для нас придумав. Називалася вона «їхали ми, їхали...» Серьожа садовив нас на свої коліна, і це був віз, запряжений кіньми. На цьому возі ми виїжджали у якусь далеку путь. Віз їхав повільно, його ритмічно хитало з боку на бік, а Сергій Володимирович розповідав нам, які проїжджаємо міста і села, як їдемо вздовж річок, через поля і ліси. Та зненацька коні зривалися і мчали нас щодуху, ми ледве могли втриматися на возі. Виявляється, то вони злякались розбійників, що хотіли нас пограбувати, або вовків, які вискочили з лісової хащі. На всяк випадок я оглядалася — в кімнаті були вже сутінки, і я горнулася до Серьожі, щоб не було так страшно. Але ж стрімка їзда нам з Мірталою була до вподоби... Зненацька ламалося колесо, віз перекидався, і ми шкереберть летіли додолу, себто прямо на килим. На килимі ми довго вовтузились і сміялися, а потім знову дерлися на коліна до Сергія Володимировича і просили їхати далі. Він терпляче вмощував нас на своєму «возі», і ми відправлялись у нову подорож з новими пригодами...
Любили всі ми, дівчатка, слухати, як співав Сергій Володимирович. У нього було багато улюблених пісень: «Взяв би я бандуру та й заграв, що знав» або ж «Я бачив, як вітер берізку зломив», «Ой на горі та й женці жнуть», «їхав козак на війноньку».
Я була занадто мала, щоб розуміти зміст цих пісень, але слова і мотив легко запам'ятовувались. Зараз я можу сказати, що цих українських пісень навчилася з вуст Сергія Володимировича. А голос в нього був дуже красивий, низького тембру, глибокий, трохи сумний. Здається, й досі чую його...
910
Бердяєв Микола (1874-1948) — релігійний філософ. Двічі був арештований ЧК. З 1922 р. на еміграції.
911
Кардиналовська Роксолана (нар. 1929) — племінниця Т. Кардиналовської; кандидат сільськогосподарських наук, скульптор. Живе в Києві.
912
Подаємо за першодруком у виданні: Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників / Упоряд. і післям. О. Мукомели. — К.: Мартиролог України, 1992.