1991 р.
того моменту, як мій батько раптово зник з мого життя, його присутність залишалася невідмінною. Я не розуміла, чому він більше не з'являвся, чому мама не могла пояснити, де він — дитина в чотири роки задає прості питання, але інтуїція йде глибоко. Я знала, що він більше не повернеться. І я зовсім замовкла, більше ні про що не питала і плакати перестала. Мама навіть стала турбуватися за мою психіку і зраділа, коли одного разу, вже на засланні, я ніби «прокинулася» і стала майже істерично плакати і кричати, щоб вона не прала скатертину з нашого кухонного стола, «бо на ній батько їв в останній раз».
Мої спогади про батька не конкретні, а більш емоційні. Пам'ятаю почуття любови і захисту, коли на вокзалі я перелякалася несподіваного гудка паротяга і батько, тримаючи мене на руках, заспокоював мене, притуляючи до себе. З того часу, все моє життя, звуки і гудки паротягів нагадують мені про це.
Пам'ятаю також, як я трималася рукою за його два пальці і ми так гуляли поруч. І ще пам'ятаю його останній подарунок, маленьку хатинку-іграшку, яку батько нам передав з в'язниці. Вона була зроблена з хліба, і в ній було віконце і дах, який знімався окремо. А все решта — туман, ніби пам'ять навмисно стерла всі спогади, захищаючи душу від болю.
Батька я знала лише через фотографії та через маму, її глибоку любов до нього, її страждання та вірність. Вона розповідала про його лагідність і надзвичайну любов до всіх людей взагалі, без розбору; як він усім допомагав, як багато він зробив для культури України. І він завжди був для мене ідеалом чесної, надхненної та героїчної людини, відданої ідеям добра, братерства та справедливості.
Тому, коли я підросла, мені було неможливо зрозуміти і оправдати його віру в комунізм як засіб соціяльного добра, коли цей самий комунізм знищив його, всю країну, мільйони людей, переслідував і мало не знищив всіх нас. Для мене слово «комунізм» означало втілення зла.
Тільки пізніше я побачила і зрозуміла зміст і трагедію його життя. Він, людина великого серця, всю душу віддав боротьбі за ідеали добра і, на жаль, повірив в комунізм, який в той час приваблював ілюзією можливості їх здійснити. З часом він побачив, як всі його ідеали руйнувалися тими силами, які на практиці чинили зло, прикриваючи його фальшивим павутинням пропаганди. І тому він був одним з перших, кого їм треба було знищити, бо ідеалістам в їх системі просто не було місця.
Після років заслання, де ми мало не загинули, на щастя, доля винесла нас з сестрою і мамою за межі нашої багатостраждальної батьківщини, хоча це було коштом поневірянь по німецьких таборах. А коли, несподівано для себе, я почала писати вірші, мені здавалося, що це завдяки батькові, що його голос проривається десь здалека і закінчує те, чого не встиг домовити.
Та ось раптом сталося чудо: в 1991 році, 50 років після нашого від'їзду з України, я змогла туди приїхати. Все змінилося — вітер свободи і незалежності геть відкинув бездушні, заскорузлі форми і дав людям, нарешті, можливість дихати! Ось, думалось мені, як мій батько радів би, побачивши ці зміни!
Відвідавши Харків і навіть квартиру в Будинку «Слово», де ми жили, я відчула, що минуле вимагає завершення і тим самим визволення з кайданів пам'яти про страшний момент катастрофи. Звільнення душі, очищення життя від тягаря минулого. Все прийняти, все зрозуміти і простити, і тоді шлях вперед лежить відкритий, без тіні, до світла.
1992 р.
Ася Гумецька
Пам'яті Сергія Володимировича Пилипенка[915]
говоритиму про письменника Сергія Пилипенка. Власне, ця стаття повинна б називатися «Хто такий Пилипенко, і чому про нього треба говорити?» Ім'я Пилипенка майже невідоме українській еміграції, а на Україні, хоча С. Пилипенка тепер реабілітовано і його пам'яті вже було присвячено кілька статей, доповідей і навіть ювілейних вечорів, для широкого кола читачів він далі лишається невідомою постаттю. Твори його перевидано маленькою збірочкою і малим накладом (сім тисяч примірників); правда, поговорюють про «потребу повнішого видання його творів»[916] — маймо надію на це. Щодо нашого еміграційного читача, то він міг довідатися трохи про Пилипенка зі статті Анатоля Гака в «Українських вістях»[917] та з прекрасних спогадів Докії Гуменної про свого колишнього вчителя і, можна, сказати, рятівника Сергія Володимировича Пилипенка, що були надруковані у 2000-ім числі того ж часопису[918].
913
Пилипенко-Кардиналовська Міртала (нар. 1929) — молодша донька С. Пилипенка і Т. Кардиналовської, скульптор та поет. Член Національної спілки письменників України. Живе у США.
914
Подаємо за першодруком у виданні: Про Сергія Пилипенка: Спогади сучасників / Упоряд. і післям. О. Мукомели. — К.: Мартиролог України, 1992.
915
Основою статті була доповідь, виголошена Асею Гумецькою в Детройті на зборах, присвячених 50-літньому ювілеєві Українського Вільного Університету — у серпні 1972 р. Уперше була надрукована в січневому та лютневому числах журналу «Нові дні» за 1976 р. Подається за цим виданням з незначними авторськими змінами й доповненнями.
917
918