Колись-то Коник вороний
Обурився на Пугу[946].
«Я не дурний
Терпіти далі цю наругу:
Щодня нещадно пужить
І по крижу, і по боках,
І по спині, і по ногах, —
Це може осоружить
Хоч кому!»
І, щоб покласти край тому,
Намислив знищити він Пугу
За прикру надолугу.
Схопив її зубами,
Жує, кусає, мне,
Щосили рве,
Товче, трощить ногами,
Об землю б'є,
Копитами гатить,
Аж пил курить.
Так Коник розпалився,
Що аж харчить.
Нарешті зупинився —
Коли лежить
Від пужална трісок декілька
Та ремінця самі уривки.
«А що? Позбувся лиха?
Ото і все!»
Превесело мій Коник рже,
Задрав хвоста від пихи,
Понастовбурчив вуха
І слуха:
Чи не хвалитиме Кобила,
Що попліч з ним ходила?
«Овва! Позбувся! Ось дурний! —
Зненацька чує Вороний
Глумливу одповідь Кобили.—
Хіба в господаря купила
Не вистачить на другу —
Ще гіршу Пугу?»
Тут помилку
Зразу видко:
Бий не било,
А правило.
На подібну тему, що новий господар, тобто гнобитель, буде не ліпше старого, написана й байка «Воли». Тепер її не передруковують і, мабуть, і не передрукують, дарма що ідея цього твору не відступає від комуністичних поглядів про клясове гноблення і на поступове відмирання державних форм життя в комуністичнім суспільстві. Біда в тому, що Пилипенко взяв образи з селянського побуту, і нечиста совість партійних критиків відчула запах диму, де його й нема: байку цю витлумачено, що вона написана в націоналістичнім, «куркульськім» дусі, ще й анархізм сюди приплетено. Ось вона:
Помер старий господар, і майно
До сина молодого перейшло.
Побачивши волів, сусід гука:
— Радієте, мабуть?
Тепер вже батога
Старого вам забуть
Прийдеться,
Зазнати кращого життя
Нарешті доведеться.
— Кажіть! Хіба нам не знаття, —
Волова одповідь була, —
Що в молодого козака
Занадто замашна рука?
Нехай другий господар буде:
Волова доля
Лиха неволя,
І нас батожить не забуде.
Отто ж і знай, мій друже,
Що всяка влада пужить.
А щоб не мати зовсім влади,
Гуртуймось у Всесвітню Раду.
Самі трудящі — геть панів! —
І не будемо за волів.
Цю байку написано 1918-го ще до загальної примусової колективізації, але судили Пилипенка за неї вже в тридцять другім році, коли ця байка прозвучала пророчим вироком, бо поцілила, як кажуть росіяни, «не в бровь, а в глаз».
З неперевиданих байок наведу ще дві — одна на тему російського шовінізму, а друга просякнена вірою в людську велич і розум та осяяна тонким ліризмом.
(Запозичене в білоруського байкаря Крапіви)
Такий собі адміністратор,
В овечій череді був десь
Там голова
Цапище бородатий.
Усе гаразд, за все він дбав.
Одна біда,
Що по-овечому — ні слова.
Чи то не вмів,
Чи не хотів,
Чи ще яка була основа —
Не знати нам.
Та це, мовляли, ще півлиха,—
Ну, хай би там! —
Коли б не іншим дихав
Цапище овечкам.
Овечка:
«Ме-е!»
Цапище:
«Не-е!»
Учіться всі ви у мене,
За мною промовляйте чисто,
Бодай не були шовіністи.
Чи цап отой іще живе,
Чи головує там — не знаю,
Та тільки деінде, чуваю,
Таких цапів до біса є.
Передрукувати цю байку і на Україні «на сьогоднішньому етапі» було б, мабуть, ще більшим риском, ніж байку попередню.
Та ось, нарешті, байка «Куріпки»[949], яка для мене має особливе значення і чар, бо змальовано в ній мене й мою матір:
Куріпки
Ходила квочка
Коло кілочка,
Водила діток
Коло квіток, —
І бачить квочка:
В колисці жінка колише дочку.
— Яке безтямне, яке убоге,
Звестись не вміє воно на ноги!
Дивись — он трусять мої куріпки,
Розумні зроду, дотепні дітки.
Сміється жінка на повні груди:
— Такі розумні й довіку будуть!
Людському роду межі немає,
Людськая думка до зір сягає.
вернуться
«Пуга» — уперше байка була надрукована в книзі: Пилипенко С. Байківниця. Чверть копи байок. — X.: ДВУ, 1922.
вернуться
«Воли» — уперше байка була надрукована в газеті «Відродження» від 26 квітня 1918 р. Число було сконфісковане цензурою. Відтак першим оприлюдненням стала публікація у виданні: Плуг. Селянський двохтижневик Головполітосвіти УСРР. — Харків. — 1922. — Збірник перший. — 15 квітня.
вернуться
«Цапище» — уперше байка була надрукована в книзі: Пилипенко С. Байківниця. Чверть копи байок. — X.: ДВУ, 1922.
вернуться
«Куріпки» — уперше байку надруковано у 18 числі газети «На Зміну» за 1926 р.