«Чи встигну? — думав старий професор, лаштуючись до виходу. — Телеграма смертю дхне. По-дурному, мабуть, і виїхав. Проте...»
На пероні на нього вже чекав заввідздоров'я, худорлявий чолов'яга із нервовим жовтастим обличчям. За хвилину добрі коні вже мчали обох у місто.
— Специ липові, хороба їх узяла б, — лаявся по дорозі Нападюк. — Кажу їм: дивіться — це ж бо нашого предчека[159] жінка. Тільки-но трапиться щось — ннну...
Заразили, мерзотники! Не інакше, як навмисне заразили, контрреволюція шипуча.
— А стрептококову сироватку вводили? — перепинив лайливого подорожника професор.
— Так отож-бо то й є! Сам привіз я породильницю до міськлікарні. Приятель мені предчека, так я з самого початку доглядав. Дивіться, кажу, гарячка починається, гарячка, чуєте? Стрептококової треба. І, думаєте собі? Приходжу на другий день — ані поворушилися. Давай, кажу, сироватки, бо згною у підвалах, гади ви повзучі! Забули, з ким маєте діло? Та, мать, вже пізно було. Ще погіршало. Тоді вам телеграму бахнули. Спасибі, приїхали. Покажіть отим клізмам гумовим своєї науки, а ми вже своєї покажемо...
Коні стали. Вибіг зустрічати гостей головний лікар із переляканими очима.
— Дайте, колего, помитися і покажіть мерщій хору.
Старий професор оглядав породильницю, і обличчя йому дедалі хмарніло. Заввідздоров'я погрозливо зиркав на міських лікарів, що з винувато-напруженим виглядом стежили за рухами столичного гостя. Тишу прорізав, нарешті, його наказливий голос:
— Дайте історію хороби. Дайте температурний листок.
Десяток рук одразу потяглися виконувати загадане.
Десяток очей назирцем стежили, як хитав головою професор і щось сердито плямкав про себе губами.
— Що ж, колеги... Ми — люди свої. Нам соромитися нічого. На помилках, як кажуть, учимося. Мені б хотілося одної бути думки з вами, та ж ніяк не можу із вашою діяґнозою погодитися. Дивіться хоч би на зміни температури: хіба ж так породильна гарячка відзначається? Простісінький лікпом скаже, що це типовий тифус і нічого більше. Тож як ви сміли вводити хорій на тифус та ще після пологів стрептококову тую сироватку? Вона на серце, всім відомо, ділає. Тож і погіршало, — як ще не вмерла... Сором вам, колеги, сором, кажу...
Професор глянув гнівно довкола і змовк, зачудований: до нього весело всміхався десяток очей, заввідздоров'я одвернувся в куток і похнюпивсь, а замість переляканого, бадьорий голос старшого лікаря чуло бринів:
— Спасибі вам, професоре! Визволили з біди. Ми й самі діагнозували тифус. Страха ради комісарського на сироватку погодилися.
Породильниця розмови цієї не чула. Предчека там теж не був. А було це року не теперішнього.
Харків, 1/ХІ 1924 р.
Чув'яки[160]
маленькій затишній кімнаті світло і тепло. Заботяща, клопітлива рука господинина скрізь порозкидала м'які килимки, подушечки, вишивані скатертинки, мережані серветочки. Якось ніяково сказати тут різке слово, та й не вийде воно: голосний звук потоне в безлічі пухнастих прикрас, поділиться на тисячі перехресних хвиль, що без сліду поглинуть одна одну.
Сидимо попліч на низенькій, широкій канапці з господарем — поетом. Він захоплено розповідає свої вражіння від недавньої відпускної подорожі на Кавказ. Поет має пристойну посаду в радянській установі і взагалі не зовсім ясно, чому він — поет.
— Шкода, ах, яка шкода, що ви не були на Кавказі. Дуже, дуже рекомендую!
Скільки тої могутньої величної краси. Дух завмирає! Стоїш зачарований, почуваєш себе мізерним, ні до чого не здатним пігмеєм. Здавалося б — ніколи звідти б не вертав, оселився б десь на міжгір'ї і пив би тую красу, як казкову воду живущу. І поеми створив би — на всесвіт, на людство ціле, такі ж могутні, величні, як гори навколо, як скелі, провалля, як море...
Мрійно відкинувсь на спинку канапи й струмнив м'яким потоком свої спогади, мимоволі підпорядковуючи слова плавкому ритму думок. У супротивне вікно безладно купилися плискуватими трикутниками дахи міських будівель, серед них витикались де-не-де гостроверхі бані церков з потемнілими в революцію, облупленими хрестами, що безсило розпластали в сірій міській куряві свої руки, немов скаржачись на свою лиху долю. Але зіщулені очі господаря вбачали, видимо, в тих купах жерсти й жовтої цегли дивоглядні пасма снігових шпилин, пелени димливої мряки звивались у легкі надгірні хмарини, а внизу, брудними вулицями, кипіли водоспадами гомінкі гірські потоки, віковічним шумом оживлюючи сірі скелі своїх стрімчастих берегів.
159
Предчека — голова місцевого відділення («председатель», рос.) ЧеКа, ВЧК (з рос.: Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією та саботажем). Заснована в 1917 р. Діяла на підставі вироків, ухвалених без судової процедури, що лягло в основу т.зв. «червоного терору».
160
Подаємо за книжковим першодруком у виданні: