У куценької службовки аж на носі краплистий піт, хоч мороз неабиякий. Бере на лопату дві жменьки снігу — назад перегинається.
— Та ви не так держално в руках тримаєте. Лівою рукою ближче донизу, долонею догори. Так. А праву кладіть сюди, долонею вниз. Бачите, так легше й зручніше, — навчає її чорна шинеля.
Сидоренко проходить повз них, мне налиплі на вусах льодові бурульки і втішає втомлених з незвички працівників.
— Ще он до того стовпа і перепочинемо. Ану, наляж! Ану, веселіш! Могорича не дамо, саме пролетарське спасибі заробите. Ви всі з одної установи?
— З одної. Всіх триста, на суботник прийшло тридцять.
— Невисока свідомість... А отой у чорній шинелі що у вас робить? — наче ненароком питає в цибаня.
— Отой? Ні, це не з нашої установи. В нас такого нема.
— Нема? А де ж він узявсь?
— Мабуть, пристав, як розбивали на партії. А що?
— Та нічого... Так питаю,— не сказав Сидоренко про свою підозру, подививсь на годинник, на стовп, що до нього загадував дійти партії,— далеченько ще — махнув рукою і крикнув:
— Шабаш! Оправитись, покурить, як у війську кажуть.
Пузій підніс йому грубезну срібну цигарочницю з духовитими від фіялкового коріння цигарками.
— Частуйтеся, товаришу!
Сіли на купу старих шпал і з насолодою втягали запашний дим. Поряд примостилась чорна шинеля і собі почала крутити собачу ніжку.
— У трамвайниках служите? — запитав Сидоренко.
— Еге ж, вагоноводцем. От уже сімнадцятий рік.
— Тяжка робота?
— Всяка тяжка робота, як нема охоти, а я своє діло люблю. От тільки ноги ревматизм крутить, — показав на руді старі повстяники.
— І в мене ноги пухнуть, — озвався пузій, — подагра, знаєте. Чекаю, не дочекаюся літа, щоб на Кавказ поїхати лікуватися. Торік два місяці був — дуже допомогло.
— А я теж оце два тижні відпустки маю, та не виходить так, як хотів, — зідхнула чорна шинеля, але співчуття не знайшла. Ніхто не запитав, чого, власне, хотів підстаркуватий вагоноводець.
Сидоренко підвівсь і пішов до сусідньої партії поділити надалі ділянки для роботи. Пузій витяг іще одну духовиту цигарку й задумливо випускав кільця синюватого диму. Вагоноводець мовчки взяв свою лопату, почвалав до стовпа-межі з сусідньою партією — і почав там зосереджено працювати.
Недалеко Сидоренка питав сусідній інструктор:
— Ну, як робітнички?
— Один тільки й є путящий, проте й той підозрілий якийсь. Онде в чорній шинелі.
— У чорній шинелі? А знаєш, ніби я його в себе день п'ять тому мав у партії. Авжеж! Першого дня, як роботу почали. З клуночком приходив та з кошиком якимсь. Через те й пригадав. Нащо на суботник з кошиком та клунком?
— Еге, нащо? — підхопив Сидоренко. — От я одразу й вгадав, що стрілок. Диви ти, як унадивсь сюди... А що це в мене за гвалт? — перепинив розмову, зачувши справді якісь вигуки на своїй ділянці.
Кричав пузій:
— Вона тут лежала, на шпалах. Хто міг узяти? Серед білого дня крадуть. Казав я — не піду на цей чортів суботник. От заробив!
— Що таке? Що вкрали? — підбіг Сидоренко.
— Та цигарочницю мою, срібну. З золотим написом. Ви ж її бачили?
— Бачив... І знаю, хто вкрав, — твердо заявив Сидоренко, — не інакше, як отой у чорній шинелі, що сидів поряд вас. Більше нікому.
— Правда! Більше нікому. Треба обшукати.
Не зважаючи на протести й заперечення вагоноводця, його одвели до станції й пильно обшукали. Зняли шинелю, піджак, повстяники. Цигарочниці ніде не було.
— Чого ви сюди щодня унадилися? Адже так — щодня?
— Так, уже п'ятий день тут на суботниках потрошку працюю. Я ж відпустку одержав, а в мене синок є в Одесі. Хороший синок, комсомолець такий завзятий. У моряках ходить. От я й зібравсь був погостювати до нього. Приходжу на вокзал з клуночком подорожнім, у кошик набрав подарунків йому, на сорочки тощо.