— Вибачте, — кажу, — товаришу редакторе! Ви б прочитали, а тоді вже про халтуру.
— Лишіть, прочитаю.
— Ні, вибачте ще раз, товаришу редакторе, я б просив тепер прочитати, бо й мені ніколи ходити до вас і твір цей, можна сказати, терміновий — до кампанії суботників на Тракторобуді.
Секретар казав, що ви чергове число хочете присвятити саме цій новобудові...
— Іване Васильовичу, що ви там всякому переказуєте редакційні пляни? — гукнув сердито редактор у сусідню кімнату.
Хотів був я одразу на «всякого» одкоша дати, та якось стримавсь. Прошу ще раз, якомога ввічливо, хоч усередині, мов у казані, натискає пара:
— То що ж, товаришу редакторе, перечитаєте рукопис? Він же маленький. Якихось п'ять хвилин.
— О, о, бачите! А каже, що не графоман! Хіба чесний робкор одбиратиме час у ділової людини?
— Та, мабуть, читати авторські рукописи ото й є ваше діло, товаришу редакторе, — скромненько зауважую і бачу, що редакторові очі стають кругліші за його окуляри. Аж шипить, простягаючи руку. Дивлюся — чи нема на ній ознак золотого персня, і, здається мені, є таки на середньому пальці блідненька смужка.
— Одне читати — діло робити, інше — час марнувати... Давайте вже, коли ви такий навратливий[169], ваш витвір... «Безпрізвищний»? Немилозвучно... І петлюрівщина. Нащо куркулячі українізми протаскувати, коли є хороші інтернаціональні слова — в даному разі — фамілія. Фамілія — безфамільний. Лишіть прізвища для собак, котів та інших тварин.
— Товаришу редакторе, безфамільний — це, мабуть, визначатиме ще й безсімейний, одинак, а мені треба, щоб ім'я героя було невідоме.
— То й кажіть — безіменний і не морочте мені голови! Коли ви тут виславляєте безіменного героя, ваш твір протирічить настановам партії. Чули: «Країна повинна знати своїх героїв»? Чули? Так, героїв конкретних, з іменами, з фаміліями, а не «безпрізвищних». Ваш твір ідеологічно невитриманий, іде всупереч політичних директив і доказує, що я маю рацію застерігати вас: не зіходьте з чесного робкорівського шляху, не графоманьте.
— Та я...
— Що «та я»? Не перебаранчайте, коли вам діло говорять! Твір, кажу, по-перше, ідеологічно шкідливий, бо од конкретних героїв праці одвертає громадську увагу на якихось нікому не відомих «безпрізвищних». Це дрібнобуржуазна знеосібка. Це як капіталісти ставили пам'ятники невідомим салдатам після імперіялістичної війни. По-друге, ніякого відношення ця давноминула подія на залізниці до сучасного Тракторобуда не має, і ви мені налазливо марнували час, потрібний для корисної справи. Ось ваш рукопис! (У сусідню кімнату голосно): Іване Васильовичу, потурбуйтесь, будь ласка, замовленням належного художнього матеріалу до тракторобудівського числа. Там, до речі, дещо треба було б і про суботник. Адже кампанія така тепер переводиться, як цей товариш каже. Може, він би й зібрав конкретні відомості для репортажу? Га, як ви?
Жовті очі за круглими опуклими окулярами зіщулені. В них перемога самовдоволеної пихи.
— Ні, товаришу редакторе, дякую за ласку! Пошліть когось зі своїх чесних співробітників. Прощавайте!
Пішов, дивуючи, яких іще «редакторів» радянська земля носить і відповідальні посади дає. Проте надто впевнені закиди жовтоокого бюрократа породили й деякий сумнів. А що як і справді, з недосвідчености своєї, я в тупець заїхав зі своїм «Безпрізвищним»? Адже любить чи не любить редактор «Плянети» початківців з робкорів, а все ж таки він редактор, за свій часопис відповідає і повинен знати, що треба і чого не треба друкувати... Невідомі салдати... Щось не второпаю, до чого він згадав це гарматне м'ясо імперіялізму. Пам'ятники їм — облуда. А пам'ятник наш десяти тисячам, що загинули під Перекопом — не облуда. І ми й вони, герої Перекопські, одне. Буржуазія і невідомі салдати — різне... «Країна повинна знати своїх героїв». Повинна. Знаю. Писав про це, згадував імена конкретних героїв. Але от прізвища цієї самовідданої людини в своєму творикові я таки дійсно не знаю, а вчинок її гідний громадської уваги. І людина така, мабуть, не одна. Їх, може, теж десять тисяч. Згадувати про них шкідливо?
Зустріч з редактором «Плянети» порушила спокій і впевненість, що роблю корисну справу. Вирішив ще поконсультуватися. Згадав знайомого письменника Ласоцького, вічно заклопотану темнооку людину, що її часто бачив по редакціях у пошуках за авансом. Він, хоч має певне письменницьке ім'я, багато друкується, але не вміє впорядкувати свого життя, перевести його на госпрозрахунок. Зустрів того ж дня випадково на вулиці. Біжить, поспішає: