— Збираюся їхати позавтра на Дніпрельстан[170]. Грошей на дорогу треба добути. Отже, вибачайте, товаришу, поговоримо іншим разом. Рукопис дайте. Неодмінно прочитаю. І пишіть. Працюйте. Не відразу стрілець у ціль навчається влучати. І не всякий суддя справедливий та послуху гідний... Прочитаю, неодмінно прочитаю...
Утік, а я лишивсь, хоч трохи втішений, заспокоєний, та все ж із сумнівами: чи ж вартий друку мій першотвір?
Темноокий Ласоцький поїхав на Дніпрельстан... Як приїде, міркую, знов десь надибаю, змушу прочитати, бо ж куди йому, заклопотаному, пам'ятати про творик якогось робкора? Не один, мабуть, початківець звертався до нього по поради. Шкода тільки, що постріл, як він казав, напевно вже в ціль не попаде, до тракторбудівських суботників не постигне. А вони ж і породили мій твір, спричинили його. Хай не бреше жовтоокий редактор, що між ними нема нічого спільного! Спільне те, що й там і там потрібна самовіддана праця, потрібні відомі й невідомі салдати, що їм пам'ятником буде, насамперед, та будова, за яку вони боролися й перемогли.
Так сам себе розважав і вже терпеливо чекав на приїзд Ласоцького. Благословить чи не благословить на дальшу письменницьку путь.
Вихідного дня купую часописи. Бачу свіже число «Плянети» № 3, з обкладинки видно — присвячене Тракторобудові. Розгортаю — очам не йму віри. Моє оповідання «Безпрізвищний» мало не на першому місці! Слава Ласоцькому, справжньому другові початківців! Переконав, очевидячки, жовтоокого цербера чи того самого совість узяла за прикре ставлення до робкора-ударника. Несу додому дорогоцінне число, наче сповиту дитину мати. Щоб ще порошинка не впала, щоб вітрець не задув. Сідаю. Стежу слово за словом, щоб помітити редакційні зміни, поправки. Дедалі радію — нема ніяких. Значить гаразд! Значить — перша спроба вдалася. Перегортаю сторінку — ой лихо! Пасажир, що спав мирно на полиці і раптом летить стрімголів звідти під час катастрофи — і в того менше несподіванки, як була мені в тую мить. Подивіться на це число «Плянети», звідки я щойно вам читав свій твір. Бачите: під моїм оповіданням «Безпрізвищний» ясно і чітко стоїть підпис.
Я розгубивсь. Невже відомий письменник здатний на таке явне шахрайство? Щоправда, свідок у мене є — жовтоокий редактор. Більш ніхто мого твору не бачив, не чув. Але цей свідок — він же й співучасник, бо хто ж пропускав оповідання в часопис, як не він, не редактор «Плянети»? Що робити? Ганьба! Ганьба тим, кого так поважав, працівникам радянської літератури! Виходить, який редактор, такі й співробітники. Той гарчить, цей ластиться, але обидва кусаються. От тобі й Ласоцький! Радянський письменник! Друг, бачите, початківців! Ні, не може бути! Кинутися на таку мізерію, на куценьку новельку початківця-робкора, — яка рація, який сенс? Мабуть, якась помилка. Я не маю права навіть підозрівати цю людину в такому нечесному, ганебному вчинку. Треба перевірити.
Прожогом до редакції «Плянети». Редактора, на шкоду, нема. Сидить лише незмінний, завжди життєрадісний секретар Іван Васильович, Петренко на прізвище.
Починаю здалека:
— Товаришу Петренко, давно ви бачили Ласоцького? Дуже він мені потрібний.
— Ласоцького? Був недавно, заніс нам оповіданнячко. Може, читали в останньому числі? Казав — на Дніпрельстан збирається. Грошей просив. Більше не заходив.
Серце впало. Підозра справедлива. Сам Ласоцький заніс моє оповідання, видав за своє. Невже й така дрібниця, як мізерний гонорар за ці кілька сторінок, спокусила його? Згадав вічну гонитву цього письменника за авансами й вирішив, що це й єдино можлива причина фальсифікації. Інакшої прибрати не міг. Пішов додому зневірений, збезнадієний. Прикро так, неприємно, наче сам щось погане зробив. Бува, знаєте, що сором на себе бере, коли людина, що їй віри ймеш, несподівано вчинить щось гидке. Не за неї, за себе соромно, що няв віри. Так і мені тоді.
Попікся я так на першотворі, що й охота до художньої літератури остигла. Хай його грець візьме з такими звичаями! Справді — тримайсь чесного робкорівства і не лізь у цю шахрайську компанію, бо лиха не оберешся. Чекаю тільки на зустріч з Ласоцьким. Адже мимо злочинства мовчки не проходять, і йому цього я не подарую, при людях виведу на чисту воду, навчу, як поводитися з чужими речами. Робкор злодіїв на гачок бере, людям показує для науки: не забувай, що за радянської влади живеш, працюєш, поважай пролетарські закони.
Тут саме випадок щасливий нагодивсь. Преміюють мене на ударному зльоті подорожньою. Обираю Дніпрельстан. Сама рибка в вершу йде, тут і спіймається.
170
Дніпрельстан — Дніпровська електростанція. Її будівництво розпочалося в 1927 р., а 1932 р. перші 5 із 9 гідрогенераторів почали діяти.