І досі ми з ним приятелі, — хоч іноді й докучає Ласоцький мені своїм проханням авансувати. Чому мені адресуються ці прохання? А бачите, не з усіма ж роз'єднуватися, щоб з'єднуватися. Я не довів би історію свого першотвору до краю, не згадавши про долю жовтоокого редактора «Плянети». Його вже давно нема, як і багатьох інших, подібних, а недавно на цю посаду висунули мою кандидатуру.
Я не почуваю себе цілком здатним для цієї нової для мене ролі, але маю надію, товариші, що за вашою колективною допомогою і цю фортецю ми, ударники, візьмемо, поведемо в ній перед, програму виконаємо, аби чуйно прислухатися до настанов, що дає їх нам комуністична партія. А вона каже устами Вождя, ударника з ударників:
«Реальність нашої програми, це — живі люди, це ми з вами, наша воля до праці, наша готовість працювати по-новому, наша рішучість виконати плян». Чи є в нас вона, оця сама рішучість? Так, є! Отже, наша виробнича програма може й повинна бути здійснена.
1-2/IV 1932 р.
Скарб[172]
а підлозі стіл, на столі стілець, на стільці чотири томи великої радянської енциклопедії, на енциклопедії довготелесий поет Панюра з молотком у кістлявій руці ритмічно вистукує по голій стінці. Попід стінкою рясні шматочки відбитої вапни. Сама стінка немов після чорної віспи. Рукави в Панюри засукані, а руки по самісінькі плечі в сірому павутинні й поросі. Скудовчене волосся гронами липне до спітнілого лоба — цю руїнницьку операцію він, очевидно, пророблює вже чимало часу. Та запал його не вгасає, і він не чує, що в дверях спинивсь із здивовання Ласоцький, темноокий, заклопотаний повістяр.
Молоток танцює по стінці, обціловуючи кожний сантиметр. З-під вапна де-не-де кривавляться кривими усмішками темно-червоні цеглини. Панюра витягає худу кістляву руку, захоплює все більшу територію, віддаляючи сферу ударів од своєї триповерхової піраміди. Піраміда хитається, поет вимахує в повітрі граблистими руками химерні виверти, мало не втрачає рівноваги і, нарешті, помічає в дверях свого приятеля. Обличчя йому густо червоніє, і він поспішно злазить зі свого п'єдесталу.
— Що це за вправи, Панюро? Розсуваєш завузьку нову кімнату?
— Та ні... Ось сідай, — підсовує валізку, що сиротливо самотувала серед кімнати, а сам примощується в кутку на напіврозпаковану скриньку з книжками, — бачиш... я... Ти, власне, чого так рано?
— Не дуже чемна зустріч, ще й без відповіді моє запитання... Рано, бо потрібні до зарізу гроші. Сьогодні, негайно.
Ласоцькому свій клопіт, і його темні очі з надією переходять з подовбаної стінки на забруднену довготелесу приятелеву постать. Поет задумливо витирає лоб, і на ньому повзуть патьоки сірого бруду.
— От тобі маєш! А я витративсь на переїзд... — повістярева надія миттю сповзає з обличчя. Вже трохи сердито:
— Ти б краще вмивсь, ніж ото розмальовувати довгобразу пику... Так нема, кажеш?
— Нема, братіку, — сумно й щиро.
— Ні коп'я нема?
— Ні копійочки! — безнадійне й остаточне підтвердження.
— Дурень! — безапеляційно вирішає Ласоцький.
— А то чому? — щиро дивується довготелесий поет.
— Нащо стінки паскудиш? Це ж тобі, безгрошевому, ремонтувати.
— Е, ні!..— рішуче стрясається скудовчена копиця.— Це інша справа... Тут, бачиш, секрет...
— Який секрет? Скарбів шукаєш, чи що?
— Як ти вгадав? Авжеж скарбів... Ти хіба знаєш? — зовсім розгублюється Панюра й допитливо вдивляється у спохмурніле приятелеве обличчя.
— Ні чортасіньки не знаю, крім того, що мені гроші потрібні, як пальне мотору.
Павза. Її вриває самовіддана пропозиція:
— Слухай, Ласоцький, давай разом шукати.
— Чого шукати? Збожеволів?
— Та ні... Серйозно. Сідай, не рипайся. Слухай... Бачиш у кутку грубу? Її вже скілька разів розбирали по цеглиночці. Кожний новий квартирант... І підлогу вже знімали — нічого не знайшли. А я...
— Чого не знайшли? Кажи толком, поете убогий!
— Таж діямантів, кажу, діямантів.
— Яких діямантів? Що верзеш?
Повістяр намагається низкою ступневих запитань розплутати клубок жмаканих інформацій Панюри й одержати приблизний кістяк історії загадкового скарбу...
Хто не знав багатія Слуцького? Майже всі головні вулиці забудовані будівлями з цегли його заводів. На всіх тротуарах, десь на окрайці чи попід тином, де не стерли ще підошви пішоходів тяжкі сірі плити, й досі прочитаєш «Завод Д. Слуцького». На старому паркані, під'їжджаючи до міста, можна з вікна залізничного вагону відновити пильним оком вицвілу рекламу... «Купуйте цемент заводів Д. Слуцького». І біля цього багатоповерхового будинку теж колись пишалася золота вивіска коло воріт: «Садиба Д. Слуцького». А в садибі, крім чільного велетня, було ще два густо залюднені флігелі.
172
Уперше оповідання надруковано в 3 числі журналу «Червоний Шлях» за 1930 р. Подаємо за виданням: Пилипенко С. Анекдоти старого редактора. — X.: Плужанин, 1933.